На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Культура

Кілька методологічних міркувань щодо адекватного розуміння сутності сучасної епохи

Версия для печати Версия для печати

Протягом життя одного покоління індустріальна цивілізація здійснила майже повний цикл внутрішньоцивілізаційного коливання: від індустріального – до антропогенного. Наскільки адекватно поняття "постіндустріальне суспільство" та "інформаційне суспільство" описують реальність кінця другого – початку третього тисячоліття?

Нинішній етап розвитку цивілізації переважна більшість теоретиків і практиків трактує як постіндустріальний. На жаль, доводиться стверджувати, що це розуміння наразі ще досить поверхове, схематичне і далеке від істинного стану речей. Евристичний і особливо прогностичний потенціал пізнавальної парадигми, що спирається на класичне визначення постіндустріальної епохи, сформульоване у працях фундаторів відповідної теорії, останнім часом значною мірою вичерпався. Він потребує більш уважного та обґрунтованого аналізу передусім сутності основоположних форм життєдіяльності суспільства та їх взаємодії, як на різних етапах його історичного розвитку, так і в межах певної цивілізаційної формації або епохи, а також з’ясування теоретичних передумов формування понятійно-категоріального і методологічного корпусу парадигми, яка найбільшою мірою відповідає сутності нинішнього етапу цивілізаційного розвитку людства.

Як відомо, поняття "постіндустріальне суспільство" вперше було запропоновано Д. Беллом у 1962 році [1]. До створення основоположних засад теорії постіндустріального суспільства у нинішньому її вигляді також долучилися Д. Рісман, Е. Тоффлер, З. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, А. Турен та ін. На рубежі 50-60 рр. ХХ століття Д. Белл широко використовував зазначений термін у своїх лекціях для характеристики насамперед американської економіки, як найбільш передової і розвиненої на той час, де відповідні процеси сформувалися значно раніше, ніж в інших частинах світу і виявили себе з найбільшою силою та виразністю. Тому спочатку постіндустріальне суспільство розглядалося в контексті раціоналістичних понять лінійного прогресу, економічного зростання і покращення добробуту, пов’язаних з процесами автоматизації праці та розквіту американського суспільства масового споживання.

Але згодом цей термін наповнюється новим змістом. З кінця 60-х років ХХ століття починається розвиток теорії постіндустріального суспільства [2], визначальними рисами якого називають масове розповсюдження інтелектуальної праці, якісне зростання обсягу і значення наукового знання й інформації, розвиток засобів комунікації, домінування в структурі економіки сфери послуг, науки, освіти, культури над промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Постіндустріальне суспільство починають трактувати як якісно новий щабель розвитку не лише американського суспільства, не лише Заходу, але й усього людства [3]. Творці теорії постіндустріального суспільства в своїх соціально-філософських побудовах пропонують особливе бачення історичного процесу. Вони формують і обґрунтовують тристадійну модель розвитку цивілізації. Згідно з нею, соціум проходить три стадії розвитку – аграрне (або доіндустріальне), індустріальне і постіндустріальне (або інформаційне) суспільство. Рухаючись у рамках цієї парадигми, Е. Тоффлер називає постіндустріальну цивілізацію "суспільством третьої хвилі" [4].

Хоча порівняння етапу цивілізаційного розвитку з хвилею, на думку деяких критиків цієї теорії, має чисто образний характер і занадто метафоричне, в ньому, як буде показано нижче, є певний евристичний потенціал, певне раціональне зерно. Саме воно, певною мірою допоможе нам відповісти на одне із найсуттєвіших запитань, які виникають у зв’язку з необхідністю з’ясувати сутність, структуру, евристичні та прогностичні можливості справжньої пізнавальної парадигми нашої сучасності. Це запитання формулюється так: наскільки адекватно поняття "постіндустріальне суспільство" та "інформаційне суспільство" описують реальність кінця другого – початку третього тисячоліття?

По суті ці терміни є близькими за своїм змістом, адже цивілізація, в тілі якої ми сьогодні живемо й реалізуємо себе, за більшістю ознак справді є інформаційною, оскільки визначальним видом діяльності в ній виступає інформаційна діяльність. У цьому плані поняття "інформаційне суспільство" більш конкретне, ніж поняття "постіндустріальне суспільство". Однак в межах нашої цивілізації існують і грають не менш важливу роль й інші види суспільної діяльності. Ця обставина примушує брати до уваги також певну неідентичність та неадекватність змісту зазначених термінів. У зв’язку з цим виникає низка нових запитань: чи вичерпується обсяг поняття "постіндустріальне суспільство" обсягом терміну "інформаційне суспільство"? Якщо ні, то в чому полягає не ідентичність і неадекватність їх змісту? Чи існують інші типи діяльності й комунікації, відмінні від індустріальної й інформаційної і всезагальні та універсальні настільки, щоб претендувати на вагоме місце у процесі визначення сутності постіндустріального суспільства? Якщо існують, то в чому полягає їх суть і яке їх співвідношення один з одним, з інформаційною діяльністю зокрема та постіндустріальним типом життєдіяльності загалом?

Перш, ніж дати відповідь на поставлені запитання, слід звернути увагу на один загальний і суттєвий недолік теорії "постіндустріального суспільства" і розуміння в її межах суспільства інформаційного. Їм притаманна певна абсолютизація науково-технологічної складової цивілізаційного розвитку загалом і сучасного його періоду зокрема. Відповідні трактування не вичерпують всього соціокультурного простору. Справді, найбільш очевидними, найбільш помітними процесами, характерними для сучасного суспільства, є процеси інформатизації, але не можна не помітити, що поряд з ними відбуваються й інші, не менш знакові для епохи події, наприклад, не менш широке, ніж інформаційні технології й телекомунікації, розповсюдження і проникнення в найпотаємніші тканини соціуму соціально-комунікаційних і антропогенних технологій. Таким чином, характеристика суспільства виключно у якості "інформаційного" або "постіндустріального", вказує на досить обмежену сферу соціальної дійсності, головним чином пов’язану з розвитком нових інформаційних технологій. Цього замало для адекватного філософського узагальнення всієї сукупності змін, що відбуваються у сучасному суспільстві.

Зазначена проблема не вирішується також і за допомогою залучення до аналізу поняття "постмодерн", яке також почало формуватися паралельно з поняттям "постіндустріальне суспільство" з кінця 60-х років ХХ століття певною мірою як реакція на зазначений технократизм та науково-технологічний редукціонізм теорії постіндустріального та інформаційного суспільства. Представники постмодернізму, намагаючись акцентувати увагу головним чином на соціокультурних вимірах сучасного суспільства, розглядають теорію постіндустріального суспільства як спеціальну теорію загальної теорії постмодерну, як одну із соціологічних доктрин, яка дає ключ до розуміння науково-технічної основи культури постмодерну. Такий підхід та багато інших причин зумовлюють те, що постмодернізм у більшості випадків не може вирватися з-під впливу потужного силового поля науково-технологічного редукціонізму, Властивого концепту постіндустріального суспільства. Певною мірою, різниця між представниками постмодернізму і теорії постіндустріального суспільства полягає в тому, що постмодернізм осмислюючи сутність сучасної епохи з власних, наче б то самостійних і якісно відмінних науково-теоретичних позицій, насправді "визнає технологічний характер сучасності і намагається осмислити і втілити його в своїх категоріях" [5]. Наприклад, у своїй класичній праці "Стан постмодерну" Ж.-Ф. Ліотар входження суспільства в "постсучасний період" досить однозначно і жорстко пов’язує з процесами всеохоплюючої інформатизації, які стали однією з причин зміни статусу знання і виникнення специфічного постмодерністського бачення світу [6]. Дослідницька парадигма і стиль мислення Ж.-Ф. Ліотара фактично співпадають з парадигмою і способом мислення у рамках класичної теорії постіндустріального суспільства, його міркування цілком паралельні міркуванням її представників.

Насамперед ці паралелі простежуються в оцінці специфіки змін, що відбулися в економіці країн Заходу впродовж останніх десятиліть ХХ століття. Як і для представників теорії постіндустріалізму, для Ж.-Ф. Ліотара та інші представників постмодернізму основними категоріями, які описують реальність постмодерну, є основоположні категорії теорії постіндустріального суспільства: плюралізм, децентралізація, невизначеність, фрагментарність, мінливість, контекстуальність.

У виробничій сфері і для одних, і для других зміни головним чином пов’язані з переходом від масового характеру виробництва до дрібносерійного. Тобто у межах обох підходів визнається і формулюється процес поступової заміни принципу стандартизації на принцип різноманітності. На думку і одних, і других це зумовлено впровадженням новітніх комп’ютерних технологій. У свою чергу, успіх технологій, які руйнують уніфікований підхід у виробничо-економічній сфері, значною мірою спричиняється прагненням людини вирватися з ланцюгів одноманітності, які породила механізація докомп’ютерного періоду. З філософської точки зору, масове виробництво і споживання, масове тиражування культурних стандартів і норм сприйняття дійсності є виразом примату цілого над частковим, загального над одиничним, єдиного над множинним. Воно породжує одну з найглибших проблем індустріального суспільства, або епохи модерну – знищення відмінностей між людьми під тиском масових технологій. І постіндустріалісти, і постмодерністи одностайно і фактично в однаковому стилі констатують, що важко вести мову про індивідуальність в модерновому індустріальному суспільстві, коли мільйони людей просинаються в один і то й же час, потім одночасно залишають свої квартири, рухаються у переповненому транспорті у межах мегаполісів та з передмість до робочих місць, де їх чекає рутинна, механічна праця. Відпрацювавши належні години, вони знову одночасно повертаються до своїх стандартизованих жител, де проводять дозвілля, читаючи однакові газети, переглядаючи одні й ті ж телепрограми, які пропонуються індустрією розваг. Майже одночасно із сусідами вони гасять світло і лягають спати. Їхній наступний день мало чим відрізняється від попереднього. Індивідуальне життя одного дуже схоже на життя іншого. У людини не тільки не залишається часу побути наодинці із собою, про що свого часу говорив Г. Маркізе [7], але й взагалі можливості бути собою. Такий підсумок підміни індивідуальних цінностей загальними ідеями, які в умовах використання індустріальних технологій перетворюють суспільство в тотальність, що пригнічує конкретну особистість.

Можливість подолання такої ситуації теоретики постіндустріального суспільства та постіндустріалізму бачать у розвиткові технологій, насамперед, як зазначалося, електронних. Інакше кажучи, резерви гуманізації суспільства, за їх переконаннями, слід шукати в гуманізації техніки, а гуманізацію техніки – у розгортанні технічного прогресу, а не відмови від нього. Водночас, на їх думку, тільки з розвитком комп’ютерної технології став можливим перехід від масифікації до ін.¬дивідуалізації виробництва. Виробництво стало більш гнучким і спрямованим на задоволення найрізноманітніших потреб.

Звичайно, основоположники і послідовники теорій постіндустріального суспільства і постмодернізму не є настільки одновимірними дослідниками, щоб не усвідомлювати некоректність пояснення багатоманітних та складних суспільно-історичних процесів шляхом вичленення й аналізу лиш науково-технологічних чинників. У такому випадку стався б чіткий і однозначний відхід на позиції технократизму. Тому і в теорії постіндустріалізму, і в теорії постмодернізму застосовуються й інші категорії, пропонуються інші аспекти аналізу суспільних процесів. Інша річ, наскільки вони послідовні і ефективні, наскільки дозволяють уникнути небажаної технократизації концепції, перебігу міркувань і остаточних висновків, що формуються у рамках зазначених теорій.

Розмірковуючи в такому руслі, Е. Тоффлер, зазначав зокрема, що демасифікація виробництва здійснюється паралельно з утвердженням нових стилів праці, нових цінностей, нової різноманітності, і ці зміни відбуваються не лише в економічній сфері, вони мають глобальний характер, проникаючи у всі сфери життєдіяльності людей. На його думку, зміни в неекономічних сферах якраз і допоможуть визначити, що відбувається в економічній сфері [8].

Варто зауважити, що в плеяді теоретиків пост¬індустріального суспільства саме Е. Тоффлер був найбільш глибоким мислителем і впритул підійшов до більш глибокого, більш соціологічного, більш соціально-філософського та соціокультурологічного визначення сутності нинішньої епохи, ніж те, яке він запропонував у своїй «Третій хвилі». Саме він найчастіше і навиразніше показував масштабність змін в суспільстві кінця ХХ століття, знаходячи їх далеко за межами технічних і телекомунікаційних новацій. "Все більшою мірою, – зазначав він, – люди усвідомлюють, що навколо нас формується нова культура. І справа не тільки в комп’ютерах… Це – нові установки щодо ставлення до праці, статі, нації, дозвілля, авторитетів і так далі" [9]. Таким чином, зазнаючи впливу стрімких перетворень у виробничо-економічній і науково-технічній сферах, залишаючись в полоні потужного впливу науково-технологічного редукціонізму, представники постіндустріального та постмодернового світогляду фіксують, оцінюють, аналізують багато явищ, які знаходяться за межами виробничо-економічного і науково-технологічного буття. Однак надзвичайно сильна залежність від стартової пізнавальної парадигми, в основі якої лежить визнання визначальної ролі науково-технологічних та інформаційних технологій не дає змоги визнати детермінуючий вплив на цивілізаційні зміни інших чинників – насамперед соціокомунікативних та антропогенних технологій.

Те саме можна сказати й про принципи плюралізму, децентралізації, фрагментарності, які є такою ж мірою визначальними для представників постмодернізму, як і для теоретиків постіндустріалізму та інформаційного суспільства.

На думку її основоположників та послідовників, концепція постіндустріального суспільства створюється і роз¬вивається переважно як футуристична і соціологічна теорія. Однак, з огляду на необхідність аналізу та пояснення нових і складних соціальних, соціокультурних та гуманітарних процесів вже з самого початку в ній помітною є певна особливість, суперечність, певний недолік. Це – однозначна, жорстка і, в кінцевому підсумку, визначальна орієнтованість на технологічну складову суспільного розвитку, у ролі якої тут виступають інформаційні технології. Усі без винятку творці теорії постіндустріального суспільства та більшість їх послідовників буквально зачаровані комп’ютером, комп’ютерними системами, засобами електронної комунікації, які подарувала людству попередня технологічна епоха. У зв’язку з цим головне завдання їхніх теоретичних і футуристичних побудов – опис впливу новітніх інформаційних засобів і технологій на соціум. Так, Д. Белл заявляє, що у наступному, ХХІ столітті вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини набуде розвиток нового соціального укладу, який спиратиметься на телекомунікації. Становлення постіндустріального суспільства він однозначно пов’язує з революцією в організації і обробці інформації та знань, в якій вирішальну роль грає комп’ютер [10]. Комп’ютер, на думку соціолога, є символом і одночасно матеріальним носієм технологічної революції. І саме комп’ютер, переконаний, Д. Белл, докорінно трансформує суспільство другої половини ХХ століття [11].

"…Комп’ютер не лише допомагає нам організовувати або синтезувати "крихти інформації" в когерентні моделі реальності, але також широко розсуває межі можливого. Ні бібліотека, ні каталог не могли б мислити, не кажучи вже про те, щоб мислити незвично й оригінально. На противагу цьому комп’ютер можна попрохати "помислити немислиме", про що раніше й не думали. Він зробить можливим потік нових теорій, ідей, ідеологій, художніх осяянь, технічних проривів, економічних і політичних інновацій, котрі до цього часу були в самому прямому сенсі немислимі і непідвладні уяві, – вторить Д. Беллу Е. Тоффлер і в пориві екстазу першовідкривача завершує думку, – таким чином, він (комп’ютер – В.Р.) прискорює процес історичних змін і підтримує різкий зсув в бік соціальної різноманітності Третьої хвилі" [12].

Зазначена жорстка технократична редукція суспільно-історичних процесів до інформаційно-технологічних засобів і процесів є і головною особливістю класичної теорії постіндустріального суспільства, і її "ахіллесовою п’ятою", яка в кінцевому підсумку не дає можливості повною мірою розкрити справжніх першоджерел і причин новацій, які може принести майбутнє. Автори і більшість послідовників теорії постіндустріального суспільства ключову роль в новому типі цивілізації надають інформації та електронним засобам її продукування, використання і розповсюдження. У зв’язку з цим майже водночас з терміном "постіндустріальне суспільство" виникає і набуває широкого поширення поняття "інформаційне суспільство". З самого початку й до сьогоднішнього дня воно функціонує фактично як синонім поняття "постіндустріальне суспільство" і використовується для означення та трактування сутності цивілізації, в основі розвитку й існування якої лежить особлива субстанція, що називається інформацією. Ця субстанція має властивість взаємодії як з духовним так і матеріальним світом людини і тим самим визначає одночасно і соціокультурне, і матеріальне її буття. Таким чином, термін "інформаційне суспільство" певним чином дублює поняття "постіндустріальне суспільство"». У цьому дублюванні від-бивається суттєва внутрішня суперечливість, непослідовність, евристична й прогностична обмеженість цієї теорії. Ця суперечливість та обмеженість знаходить своє продовження також і в факті відсутності єдиної думки творців теорії постіндустріального суспільства щодо назви нової стадії соціального розвитку. Так, водночас з поняттям "інформаційне суспільство", використовується досить широкий спектр термінів: "понад індустріальне суспільство" (Е. Тоффлер), "наукове суспільство" (М. Понятовський), "телепатичне суспільство" (Д. Мартін), "технотронне суспільство" (З. Бжезинський). Однак найчастіше для означення нового суспільства використовують терміни з часткою "пост". Так, У. Дайзард зазначає, що прагнення виразити сутність нової інформаційної ери призвело до цілого калейдоскопу визначень. Наприклад, Дж. Ліхтхайм веде мову про постбуржуазне суспільство, Р. Дарендорф – про посткапіталістичне, А. Етціоні – постмодерністське, К. Боулдінг – постцивілізаційне, Г. Кан – постекономічне, С. Алстром – постпротестантське, Р. Сейденберг – постісторичне, Р. Барнет додає до цього калейдоскопу трохи грубого прагматичного і навіть буденно-побутового відтінку, пропонуючи термін "постнафтове суспільство". У. Дайзард підкреслює, що незважаючи на те, що більшість зазначених визначень походять від поняття "постіндустріальне суспільство", запропонованого Д. Беллом і піднесено оспіваного Е. Тоффлером, від поняття, з яким і перший, і другий пов’язували "золотий вік" грядущої Третьої цивілізаційної хвилі, яка змиє всі жахіття і потворства попередньої індустріальної цивілізації, від спільної для всіх цих термінів частки чомусь "віє якимось осіннім відчуттям в’янення, властивим нашому віку (виділено мною – В.Р.), – відчуттям кінця" [13]. Шведський теоретик Р. Йенсен ще чіткіше й визначеніше фіксує закінчення інформаційної стадії розвитку, яка щойно почалася і навіть будує, відштовхуючись від цього явища, свою теорію постінформаційного "суспільства мрії". "Сонце заходить над суспільством інформації – ще до того, як окремі люди і компанії встигли повністю адаптуватися. Колишні мисливці і фермери, робітники на фабриках, ми живемо у суспільстві, яке засноване на інформації і поклоняється комп’ютерові. І стоїмо на порозі суспільства мрії!" [14].

Звідки це почуття, це усвідомлення конечності? В чому його причина?

У певному сенсі зазначене "відчуття кінця" можна пояснити не стільки фіксацією «кінця світу», скільки психологічною і теоретичною фіксацією завершеності певного історичного і світоглядного періоду. Водночас, часте і поширене застосування у формулюваннях сутності сучасної епохи частки "пост", зміст якої аж занадто драглистий, непевний і невизначений, у більшості випадків можна пояснити тим, що епоха, яка починається, не така вже й проста, як показують її поверхневі явища, зафіксовані теоріями постіндустріалізму, інформаційного суспільства та постмодернізму. Вона знаходиться лише в стадії становлення, а теоретики ще не сформували повною мірою її цілісного образу, який би дав змогу оперувати більш змістовними поняттями.

Втім, є й більш глибокі причини та пояснення, з’ясування яких пов’язане з відповіддю на три більш суттєві запитання:

1. Чому в межах теорій постіндустріалізму та постмодернізму виникло зазначене вище "віяло", строкатий калейдоскоп визначень сутності нашої епохи?

2. Чому фактично всіма дослідниками водночас з констатацією переходу до сучасного, по суті нового, такого, що ось-ось лишень розпочався, етапу цивілізаційного розвитку, констатується його закінчення? Чому й звідкіля з’являється оте "осіннє віяння", "присмак осені", який суперечить теоретичним запевненням, що почалася "весна" нової осяйної епохи небачених перспектив, можливостей, мрії і щастя? Чому не відчувається "присмаку весни"?

3. Наскільки загальним і всеосяжним є ця закінченість, конечність, завершеність? Чи стосується вона всього якісно нового макроісторичного щабля розвитку людства? Чи, можливо, навпаки, є результатом часткових, локально-історичних змін у межах цієї цивілізаційної формації?

Відповідаючи на перше запитання, цілком обґрунтовано й доказово можна стверджувати, що головною причиною існування зазначеного вище розмаїття визначень сутності та назв сучасного етапу цивілізаційного розвитку є відмінності онтологічних і категоріально-методологічних основ, що лежать у їх підґрунті.

Але в такому випадку закономірно постає ще одне важливе запитання: чому існують різні основи визначень сутності нинішньої епохи?

Вочевидь їх кількість та відмінності зумовлені розмаїттям майже однотипних, дуже схожих між собою зовнішньо, але докорінно відмінних за своєю суттю проявів цивілізаційного поступу людства. В результаті науковці, формулюючи визначення, начеб то, однієї й тієї ж цивілізаційної формації, беруть до уваги й за основу різні її сутнісні прояви, розмаїтість, зміну або домінування котрогось з яких не помічають або абсолютизують з певних об’єктивних, суб’єктивних або гносеологічних причин.

Більш глибоко зрозуміти цей механізм певною мірою допоможе один із результатів теоретичних пошуків Д. Белла і Е. Тоффлера та інших представників теорій постіндустріального та інформаційного суспільства. Мається на увазі трактування ними аграрної, індустріальної, постіндустріальної цивілізацій як певних "хвиль". Таке розуміння цивілізаційних процесів має досить значний евристичний потенціал. Але, на жаль, в роботах самих основоположників зазначених теорій та їх послідовників воно залишається не розкритим до кінця. У них цивілізаційні хвилі – аграрна, індустріальна, постіндустріальна – накочуються з нівідкіля й відкочуються в нікуди. Однак, застосувавши поняття "хвиля", вони значною мірою вловили суть цивілізаційного розвитку. Принаймні, саме цей термін підштовхує до більш глибокого розуміння цивілізаційного процесу як певної зміни однієї цивілізаційної хвилі іншою, більше того – як своєрідного внутрішнього коливання і пульсування певних, якісно своєрідних цивілізаційних укладів.

Але тут знову виникає необхідність відповісти ще на два взаємопов’язані запитання:

1) чи адекватно відображає категорія "цивілізаційної хвилі", запропонована представниками постіндустріального суспільства, всю сукупність можливих цивілізаційних архетипів?

2) чи вичерпує, запропонована творцями постіндустріального суспільства, парадигма "трьох хвиль" увесь обсяг цивілізаційного буття людства?

Навіть поверхневий аналіз сучасних суспільно-історичних і цивілізаційних процесів та порівняння його результатів з основними висновками і принципами теорії постіндустріального суспільства дає негативну відповідь на поставлені запитання.

Справді, поклавши в основу класифікації етапів розвитку цивілізації, технологічно-виробничий критерій, представники теорії постіндустріального суспільства запропонували не зовсім коректну щодо її відповідності дійсності категоріальну зв’язку: "аграрна технологія – машинно-індустріальна технологія – інформаційна технологія". Некоректність тут полягає в тому, що аграрна і машинно-індустріальна технології є різними проявами чи сторонами однієї й тієї ж матеріально-виробничої технології. Таким чином, під час класифікації трьох цивілізаційних хвиль у теорії постіндустріального суспільства перша і друга хвилі визначаються на зовсім іншій логіко-категоріальній основі, ніж третя хвиля. Це сталося і відбувається донині тому, що постіндустріальна та постінформаційна теорії у нинішньому їх вигляді не враховують існування іншої категоріальної зв’язки: "матеріальновиробнича технологія – інформаційновиробнича технологія – соціо-комунікативновиробнича технологія – антропокреативна технологія". Але саме ці чотири, якісно відмінні один від одного типи виробничо-технологічної діяльності лежать у підґрунті чотирьох знов-таки якісно відмінних один від одного цивілізаційних архетипів. Е. Тоффлер впритул підходить до вичленення цих виробничо-технологічних основ цивілізаційних типів, коли, наприклад, описує численні прояви видозмін у менеджменті і пропонує запровадити інститут "організаторів життя", або ж коли показує непересічне значення освіти для розвитку постіндустріального суспільства. Однак, він зупиняється буквально за півкроку від переходу до вказаної чотириланкової логіко-категоріальної основи визначення цивілізаційних хвиль. У зв’язку з цим, певна річ, можна стверджувати, що парадигма "трьох хвиль", запропонована представниками постіндустріального суспільства, на жаль, не відображає всієї сукупності можливих циві-лізаційних архетипів і не вичерпує усього обсягу цивілізаційного буття людства. Саме ця обмеженість логіко-категоріальної й методологічної основи аналізу суспільно-історичних та цивілізаційних явищ лежить в основі як недостатньо глибокого розуміння сутності, природи нинішньої цивілізаційної епохи, так і відповіді на таке запитання, яке надзвичайно актуалізувалось останнім часом в наукових та суспільно-політичних колах: який тип соціальності чекає нас після інформаційного суспільства?

Спираючись на евристичний потенціал чотирьохланкової категоріальної зв’язки "матеріальновиробнича технологія – інформаційновиробнича технологія – соціо-комунікативно-виробнича технологія – антропокреативна технологія", можна стверджувати, що, в принципі, можливими є, принаймні, чотири типи цивілізаційного буття:

1) матеріальновиробничий;
2) інформаційновиробничий;
3) соціо-комунікативновиробничий;
4) антропокреативний.

Важливо зауважити, що зазначені цивілізаційні архетипи існують у двох іпостасях:

1) у вигляді етапів, щаблів, рівнів цивілізаційного розвитку людства, що послідовно приходять на зміну один одному як якісно відмінні одна від одної цивілізації – матеріальновиробнича цивілізація, інформаційна цивілізація, соціокомунікативна цивілізація, антропокреативна (або антрепоцентрична) цивілізація;

2) у вигляді етапів, фаз, метаморфоз, аберацій внутрішнього розвитку кожного із зазначених вище історичних типів цивілізації.

Інакше кажучи, чотири цивілізаційні архетипи, або роди мають ту властивість, що можуть здійснювати зміну, взаємоперехід, коливання, пульсацію як по вертикалі (у площині послідовної історичної зміни одного типу цивілізації іншим), так і по горизонталі (тобто у площині закономірної зміни одного цивілізаційного архетипу іншим у межах певного типу цивілізації, який домінує у той або інший час). У першому випадку ми маємо справу з дійсною докорінною і якісною видозміною цивілізаційного укладу, типу цивілізаційного буття, а у другому – лише з переходами від домінування однієї фази існування цивілізації одного й того ж типу, до домінування іншої фази її існування. Чотири цивілізаційні архетипи мають властивість співіснувати одночасно у межах одного й того ж типу цивілізації, певним чином взаємодіючи між собою. Аграрному підтипу матеріальновиробничої цивілізації присутність власне матеріально-виробничого, інформаційно-виробничого, соціо-комунікативновиробничого та антроповиробничого цивілізаційного архетипу властива такою ж мірою, як й індустріальному підтипу або інформаційному, соціо¬комунікативному та антропоцентричному цивілізаційним типам. Інша річ, який саме цивілізаційний архетип, коли і як домінує в межах того або іншого типу цивілізації. Від комбінації цих параметрів залежить фаза розвитку певного цивілізаційного типу.

Водночас цікавою і надзвичайно евристично потужною може бути відповідь на інші запитання: чи відбувається взаємодія і послідовна зміна та встановлення домінування цивілізаційних фаз-архетипів в межах певного цивілізаційного типу у раз і назавжди визначеному порядку – від мате
ріальновиробничої до антропокреативної – лише один раз? Чи, можливо, таке чергування домінуючих цивілізаційних фаз-архетипів може здійснюватися в межах цивілізаційного укладу одного й того ж цивілізаційного типу кілька разів?

Беручи до уваги ці міркування, можна висунути гіпотезу, що теорії постіндустріального та інформаційного суспільства насправді є фіксацією переходу від власне індустріальної, точніше – індустріально-машинної до інформаційно-індустріальної фази розвитку матеріально-виробничої цивілізації на етапі її індустріального існування. Людство взагалі ще не вступало в смугу розвитку у вимірах власне інформаційної цивілізації. Воно, як і раніше, розвивається у межах індустріального цивілізаційного архетипу. Закономірності індустріально-виробничого типу взаємодії з природним, соціальним і гуманітарним середовищем є тією визначальною силою, яка спричиняє загальну специфіку і найдрібніші тонкощі інформаційного виробництва і життя суспільства та особи у нашому сьогоднішньому типі. Численні приклади, наведені навіть у роботах представників теорій постіндустріального та інформаційного суспільства, а особливо ще більша кількість прикладів розвитку нинішнього цивілізаційного укладу, світової економіки, науки, техніки та власне інформаційної сфери свідчать про те, що ми маємо справу з новим типом індустріалізму, якому притаманні всі ті недоліки, на які вказував Е. Тоффлер, критикуючи економічні, соціальні та гуманітарні наслідки реалізації цивілізаційного укладу "другої хвилі".

Отже, як і раніше, людство перебуває в кінці епохи індустріалізму, індустріальної цивілізації, а не на початку цивілізації інформаційної. Мимовільна, часто неусвідомлена фіксація цього визначального домінування індустріального цивілізаційного архетипу в теоретичних побудовах постіндустріалізму та інформаційного суспільства зумовлює також і той невловимий та важко зрозумілий "присмак осені", про який йшлося вище. Він зумовлений тим, що визначальний вплив загального силового поля індустріальної епохи, що неухильно наближається до свого завершення, на кожну свою складову, на кожен частковий, нехай і домінуючий у певний момент фазовий прояв, настільки сильний, що наліт конечності неухильно лягає навіть на найновіші, такі, що тільки-тільки народилися і починають розвиватися формоутворення і процеси.

З іншого боку, зрозуміло, що досить потужна абсолютизація інформаційного цивілізаційного укладу, його поширення на всю постіндустріальну епоху зумовлена тим, що теоретики постіндустріального й інформаційного суспільства, їх послідовники і прихильники сприйняли і сприймають локальноісторичний, локальноцивілізаційний, мікроцивілізаційний по суті перехід від однієї фази розвитку індустріальної цивілізації як перехід до цивілізації іншого типу. Інакше кажучи. Теорія постіндустріального і теорія інформаційного суспільства зафіксували, відобразили перехід від машинно-індустріальної до інформаційно-індустріальної розвитку все тієї ж індустріальної цивілізації, а не перехід від індустріальної цивілізації до якісно нової цивілізації, власне не індустріальної і в цьому сенсі – постіндустріальної цивілізації.

Цією обставиною, до речі, зумовлено і технократизм їхніх теоретизувань, які лише в бажаннях їхніх творців є соціологічними, соціокультурними, історичними і власне філософськими, а насправді є чудовими зразками натхненного, іноді такого, що межує з технократичною утопією, оспівування індустріальних по суті своїй інформаційно-технічних засобів виробництва і комунікації, які знов-таки у чисто технократичному ключі розглядаються як основні рушії прогресу та невичерпні джерела громадського й індивідуального добробуту і щастя.

Осліплені перевагами і більш широкими порівняно з машинно-технологічними засобами виробництва можливостями комп’ютерів, окремих комп’ютеризованих автоматів і автоматичних комплексів, електронною мережею комунікації творці і послідовники теорій постіндустріального та інформаційного суспільств так і не усвідомили, що цивілізація індустріалізму не скінчилася. Скінчилась лише її машинно-технологічна фаза, яку змінила фаза інформаційно-технологічна. Однак, цикл внутрішнього "биття", пульсації індустріальної цивілізації нею ще не вичерпується.

Наведений вище начерк дійсної природи та взаємодії цивілізаційних архетипів має велике значення для з’ясування конкретноісторичних та конкретноцивілізаційних особливостей нинішнього етапу цивілізаційного розвитку.

Запропонований вище методологічний підхід дає змогу стверджувати, що з середини ХХ – на початку ХХІ століття, тобто протягом життя одного покоління індустріальна цивілізація здійснила майже повний цикл внутрішньоцивілізаційного коливання: від індустріального – до антропогенного.

Соціально-філософська думка встигла, та й то, як зазначалося, не дуже адекватно, зреагувати на перехід індустріальної цивілізації до інформаційно-цивілізаційної фази розвитку.

Сплеск і згасання домінування соціо-комунікативного технологічного цивілізаційного архетипу, залишився непоміченим, почасти із-за яскравих наслідків розвитку інформаційних технологій, почасти через вже згадану відсутність понятійно-категоріального апарату, який би дав змогу зрозуміти сутність цивілізаційних метаморфоз у всьому їх обсязі і глибині. Хіба що, на нього певною мірою зуміли зреагувати економісти, представники економічного менеджменту. Соціально-філософська думка лишилась фактично осторонь цих цікавих явищ.

Економісти, вочевидь, паралельно з Д. Беллом і Е. Тоф¬флером та іншими представниками теорії постіндустріального й інформаційного суспільства звернули увагу на перетворення інформації та менеджменту на такі ж чинники створення додаткової вартості, якими ще з часів англійської класичної політекономії вважалися земля, капітал і людська праця. Тепер без категорій "інформація" і "менеджмент", які трактуються як чинники суттєвої економії землі, капіталу і людської праці, не обходиться жодна політекономічна теорія або економічний проект.

Але економісти пішли далі: вони першими помітили ще один чинник створення додаткової вартості – знання і пов’язану з ними освіту, тобто систему, процес і результати засвоєння суспільством та індивідом знань. Насамперед було помічено зв’язок освіти і зростання продуктивності праці. З самого початку це пояснювалося таким поняттям як "накопичення праці".

Значення накопичення освіти з економічної точки зору полягає в тому, що "соціальна сила освіти залучає минулу працю і вивільняє працю живу, збільшує продуктивну силу праці і ефективність матеріального виробництва, праці науково-технічного і управлінського персоналу. В економії, вивільненні праці полягає соціальний смисл, сутність цього накопичення" [14].

"У процесі накопичення освіти, по-перше, здійснюється перехід окремих видів матеріального виробництва від ручної праці до складної праці (механізованої, автоматизованої, інформатизованої, роботизованої), яка постає як більш висока форма продуктивної праці; по-друге, розумова праця, виступаючи як необхідна умова функціонування виробничого процесу поряд з фізичною працею і поєднуючись з нею, опредметнюється в продукті матеріального виробництва. Заміна ручної праці більш складними і високими формами виробничої праці супроводжується переходом частини функцій праці інженерно-технічних працівників до сфери компетенції фізичної праці, а ще одна частина його функцій з розвитком механізації та автоматизації, роботизації й інформатизації виробництва замінюється роботою машин. Накопичення освіти означає, що фізична, ручна праця, пов’язана з обслуговуванням машин і примітивних знарядь праці стає зайвою, здійснюється її економія. Людина стає поряд з процесом виробництва замість того, щоб бути його агентом. Створення продуктів матеріального виробництва все більшою мірою починає залежати від науково-освітнього комплексу, що склався, від застосування знання в умовах матеріального виробництва" [15].

З іншого боку "матеріалізація знання і використання сил природи вивільняють капітал і найманих працівників, що так або інакше призводить до розширення меж виробництва, створення нових галузей" [16], а "перетворення знання на безпосередню духовну силу все більшою мірою виявляється в його впливі на техніку, а через неї – на себе саму" [17].

Таким чином, аналізуючи сучасний стан економічного і цивілізаційного розвитку найбільш передових країн світу та світової економічної системи, економісти здійснюють відкриття, яке буквально з цифрами в руках доводить, що людство перейшло від етапу цивілізаційного розвитку, заснованого на матеріально-виробничих технологіях, до фази цивілізаційного розвитку, що базується на продукуванні знання та уособленні його в працівниках різних професій і рангів. У зв’язку з цим в надрах економічної науки формується якісно нове поняття – "суспільство знання". Вперше його сформулював і використав ще в 1969 році американський економіст австрійського походження Петер (Пітер) Друкер. Він розглядає "суспільство знання" як почасти похідну від "інформаційного суспільства", а почасти якісно нового його наступника. Запроваджуючи в науковий кругообіг термін "робочі знання" П. Друкер твердо констатує, що у "суспільстві знання" базисним економічним ресурсом вже є саме знання та інновації, а не капітал чи природні ресурси. "Знання та пов’язані з ними інновації, – підкреслює економіст, – стали ключовим економічним ресурсом та домінантою і, можливо, єдиним джерелом конкурентної переваги" [18].

Але знання, взяте саме-по-собі, не може змінити світу, виготовити новий продукт або додаткову вартість. Такої властивості воно набуває лише у результаті уособлення, синтезу з живою працею (фізичною або інтелектуальною), з конкретною людиною, з конкретною особистістю. Інакше кажучи, сучасна економіка накопиченого знання з необхідністю породжує і ставить в центр суспільного виробництва найвищу, найголовнішу і найуніверсальнішу його форму – виробництво людини. Антропогенна фаза внутрішньої пульсації сучасної індустріально-технологічної цивілізації набуває все більшої ваги і визначального впливу. Ми живемо на такій стадії розвитку суспільства, на якій усе людство змушене бути одночасно і учителем, і учнем, вихователем і вихованцем, тим, хто навчає, і тим, кого навчають. Саме в цьому сенсі освіта і навчання не мають меж. Навчанню нема меж не лише в плані вже реалізованої суспільної й особистісної потреби його неперервності впродовж всього життя кожного індивіда. Воно не знає кордонів і в плані його місця й ролі у сучасному суспільстві. Сьогодні, слідом за інформацією та менеджментом, освіта і навчання перетворилися на потужну й незамінну продуктивну силу, на визначальний чинник специфіки реалізації всіх інших форм суспільної й особистісної життєдіяльності. Нема жодної сфери суспільства, яка б не зазнавала визначального впливу навчання. Нема жодної природної або штучно створеної межі, якої б не здолало його силове поле. Навчанню нема меж, бо воно у всьому. Навчанню нема меж, бо воно не кінчається. Навчанню нема кінця, бо воно скрізь. І кожен з нас, і все наше життя, і весь світ наш – навчання. Навчання без меж.

З точки зору філософської рефлексії зазначені економічні закономірності та особливості складають лиш незначну, хоча й надзвичайно важливу, частину реального процесу цивілізаційних видозмін на сучасному етапі суспільного розвитку. З огляду на наведену вище схему фазового розвитку історичних типів цивілізацій, а також з врахуванням соціокультурної та антропологічної сутності освіти, суті її безмежності та неперервності, ми можемо стверджувати, що є свідками початку ери "суспільства знань", для якої характерним є домінування фази антропогенного цивілізаційного архетипу в рамках цивілізації індустріального типу. У зв’язку з цим "одним з безумовних викликів нашого часу є вимога прямого і професійного забезпечення вирішення проблеми поєднання знань і людини, втілення знань в людині. При цьому все більшого значення набуває не просте поєднання знання і людини як біологічного його носія, а якнайтісніше поєднання знань з соціокультурними та особистісними особливостями кожного індивіда. Інакше кажучи, подальше реальне, а не позірне зростання суспільного багатства, економічної потуги, прогрес цивілізації набув безпосередньої залежності від виробництва і відтворення самої людини, людяності, людського. Безумовно, що зі всіх форм суспільної практики саме виховання і освіта намагається вирішувати цю проблему не утилітарно, а по суті. Ось чому в переважній більшості сучасних освітньо-виховних "концепцій і програм проступає, поки що – дуже обережно, принципово новий вимір – гуманітрано-антропологічний" [19]. Фактично йдеться про постановку безпрецедентної для освіти задачі: виконуючи функцію транслювання, передачі знань від покоління до покоління, вона має стати універсальною формою становлення і розвитку базових, родових здібностей людини, які дозволяють їй розвивати і відстоювати власну людяність, бути не лише матеріалом і ресурсом суспільного виробництва, але, насамперед, – головною його метою.

Таким чином, навіть економічний уклад сучасної епохи, взятий сам-по-собі, вже не кажучи про інші її складові та особливості їх взаємодії, потребує переходу до нового розуміння сутності, фазовості і ритміки цивілізаційного розвитку, до нової пізнавальної парадигми, в якій домінує антропологічна, антропокреативна методологія, що знімає (синтезує) в собі матеріальнотехнологічний, інформаційний і соціокомунікативний підходи.

Література

1. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – С. 330.
2. Touraine A. La societe postindustriale / A. Touraine. – P., 1969; Brzezinski Z. K. Beetween two ages / Z. K. Brzezinski. – N. Y., 1970; Toffler A. Future Shock / A. Toffler. – N.Y., 1970; Bell D. The coming of postindustrrial society / D. Bell. – N.Y., 1971; Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество / Д. Белл. – М., 1999. – 782 с.
3. Masuda Y. The information society / Y. Masuda. – Bethesda, 1980; Toffler А. The Third Wave / А. Toffler. – N.Y., 1983; Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – М. : ООО "Фирма "Издатетьство ACT", 1999.
4. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – М. : ООО "Фирма "Издатетьство ACT", 1999. – 776 с.
5. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар ; [пер. с фр. Н. А. Шматко]. – М. : Институт экспериментальной социологии, СПб. : Алетейя, 1998. – С. 14.
6. Там само. – С. 14-23.
7. Див.: Маркузе Г. Эрос и цивилизация / Г. Маркузе. – К., 1995. – С. 40.
8. Тоффлер Э. Будущее труда / Э. Тоффлер // Новая технократическая волна на Западе. – С. 258.
9. Тоффлер Э. Раса, власть и культура / Э. Тоффлер // Новая технократическая волна на Западе. – С. 286.
10. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – С. 330.
11. Там само. – С. 331.
12. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – М. : ООО "Фирма "Издатетьство ACT", 1999. – 776 с.
13. Дайзард У. Наступление информационного века / У. Дайзард // Новая технократическая волна на Западе. – С. 343-344.
14. Пруель Н. А. Производительное потребление образования в гражданском обществе / Н. А. Пруель // Инновации и образование. Сборник материалов конференции. Серия "Symposium", выпуск 29. – СПб. : Санкт-Петербургское философское общество, 2003. – С. 175.
15. Там само. – С. 172-173.
16. Там само. – С. 173.
17. Там само.
18. Drucker P. F. Post-Capitalist Society / P. F. Drucker. – Oxford Butterworth : Heinemann, 1993. – P. 271.
19. Слободчиков В. И. Инновации в образовании: основания и смысл / В. И. Слободчиков // Исследовательская работа школьников : науч.-метод. журн. – М., 2004. – № 3. – С. 7.


Валерій Рябенко,
кандидат філософських наук, м. Київ

Розглянута схема фазового розвитку історичних типів цивілізацій, яка включає аграрний, індустріальний та постіндустріальний періоди або "цивілізаційні хвилі". Сучасна епоха є ерою "суспільства знань", для якої характерним є домінування фази антропогенного цивілізаційного архетипу в рамках цивілізації індустріального типу. Автор показує, що в принципі можливими є, принаймні, чотири типи цивілізаційного буття: 1) матеріальновиробничий; 2) інформаційновиробничий; 3) соціо-комунікативновиробничий; 4) антропокреативний. Виконаний їх аналіз.

Ключові слова: розвиток цивілізації, цивілізаційні хвилі, цивілізаційні архетипи, суспільство знань.

Донецький вісник наукового товариства ім. Т. Шевченка (Т. 34: Історія. Філософія)


| Количество показов: 1742 |  Автор:  Валерій Рябенко |  Голосов:  3 |  Рейтинг:  3.56 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Алфьоров Сергій Петрович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

К вопросу о защите внутренних органов при использовании открытых способов оперативного лечения больных гнойным панкреатитом

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua