Реакція

Коли революції зазнають поразки, починається період реакції. До влади повертаються старі сили, які прагнуть помститися за колишню поразку і намагаються укріпитися так, аби їх не змела нова хвиля народного невдоволення. Як правило, адекватних висновків із минулого вони зробити неспроможні, відтак і не враховують змін, що відбулися у суспільстві за останній період. Тому повторюють старі помилки і роблять чимало нових.

Україна нині переживає такий період реакції, котрою завершилася невдала Помаранчева революція. Жлобство людців, винесених нагору революційною хвилею, призвело до того, що „помаранчевими” було бездарно розтринькано народну довіру і підтримку, і, врешті - решт, навіть втрачено політичну владу. Замість неї частина вчорашніх революційних вождів отримала декілька сторінок паперу під гучною назвою „Універсал національної єдності”, а група „донецьких товаришів” та „прилучених до них” – реальні владні важелі. Чисто конкретні пацани, як і слід було сподіватися, негайно взялися до справжнього діла, особливо не зважаючи на якісь там папірці, що їх примусили попередньо підписувати.

Донбас, як відомо, порожняк не гонить. А тепер і до славного донецького краю звідусіль почали гнати ешелони, заповнені «під саму зав’язку». Осідлавши головні фінансові потоки країни, представники нової-старої влади негайно перерозподілили їх на свою користь. Є такий хитрий механізм, який компенсує сплачений податок на додану вартість. Так от, Донецька область отримала понад 200% такої компенсації, трохи менше дали Луганській та деяким іншим східним областям, натомість Чернівецька отримала всього близько 14%. В інших західних областях України цей показник ще гірший, та й у центральних областях ситуація мало чим різниться від західних. Де ж та декларована „національна єдність” та „об’єднання двох берегів Дніпра”?

Уряд Януковича ще й готує болючий удар по добробуту українців, незалежно від того, в якій частині країни вони проживають. Підвищення комунальних платежів поставить мільйони людей на саму межу виживання, а декого і викине у цілковиту безвихідь. До того ж, підвищення мінімальних зарплат (про пенсії навіть не йшлося!) перенесено з кінця нинішнього року на рік наступний. От-от зросте вартість проїзду в громадському транспорті. Про ціни на хліб чи бензин краще і не згадувати, їх на собі українці вже відчули. Невже „донецькі” сподіваються на слова вдячності від народу? Вже що-що, а наївність їм ніколи не була притаманна. Значить, щось досить дієве готується і для нейтралізації народного невдоволення.

У самому Донецьку вже відпрацьовані схеми масового відключення боржників від тепла і газу. В інших реґіонах країни випробовуються механізми стягнення боргів шляхом описування і продажу майна тих, хто вчасно не платить. Слід очікувати різних „сюрпризів” у цій сфері. А коли парламентська опозиція спробувала утворити комісію для з’ясування обґрунтованості підвищення комунальних тарифів, більшість на чолі з реґіоналами грубо відкинула опозиціонерів від керівництва цим органом та ще й зобов’язала комісію перевірити „законність списання боргів ЄЕСУ” – компанії, що свого часу очолювала Юлія Тимошенко. У справді демократичних державах опозиція контролює дії влади, а у нас влада намагається залякати парламентську опозицію і позбавити її будь-яких механізмів контролю.

На політичну поведінку людей в сучасному суспільстві має величезний вплив такий хитрий інструмент маніпулювання громадською думкою як телебачення. Недарма минулого тижня головою Держтелерадіо України призначено Едуарда Прутника, вихідця з Донецька і близької до Януковича персони. Як ставляться реґіонали до журналістів, не так давно показали дії народного депутата від Партії реґіонів Калашникова. Він побив журналіста телеканалу СТБ, незаконно вилучив відзняту касету і фактично не відповів за це...

Перше реальне досягнення Помаранчевої революції, яке відчули всі українці – свобода слова в країні. Нині все частіше виявляються симптоми майбутнього тотального наступу на неї. Авторитарна влада, яка налаштована наступати на права народу, завжди починає з обмежень свободи слова. Реґіонали своє повернення у владу відзнаменували побиттям журналістів, а що буде далі? Друге реальне досягнення – виплати на народження дитини. Готує уряд обмеження і в цій сфері: сума виплати буде ставитися у залежність від статків родини. Найбільше постраждають ті, хто отримує доходи трохи більше від мінімуму. А таких дуже багато.

Виборці, які повірили соціальним обіцянкам Партії реґіонів, нині мають змогу порівняти обіцяне з тим, що відбувається реально. Хтось повірив і в професіоналізм команди, яка недавно прийшла до влади. З кожним днем вони отримують все більше матеріалів для роздумів, адже процес кадрових замін в країні набирає обертів. Колись біло-голубі звинувачували помаранчевих у тому, що ті призначають людей на посади, враховуючи не їхні професійні якості, а лише „стояння на Майдані”. Цікаво, які ж критерії нині у „донецьких”? Днями вони зняли з роботи голову державного комітету, у відомстві якого перебувають архіви. На місце архівіста з великим стажем, доктора історичних наук призначено інженера-машинобудівника за фахом. Чим же на архівній ниві прославилася Ольга Гінзбург, який довірили безцінні скарби нашої історії? Лише тим, що вона — активна діячка комуністичної партії, тієї політичної сили, котру ніяк в Україні не можуть здати в архів?..

Йде дерибан державних посад, і комуністи, союзники реґіоналів, у цьому процесі також хочуть взяти активну участь. Конкретні пацани, прибираючи до рук фінансові потоки, серйозними грошима, звичайно, ділитися не бажають. Натомість комуністам віддали щось малозрозуміле. Пацани, що здобували освіту на зоні, а потім торгували металом, архіви разом з бібліотеками сприймають як несуттєву і мало потрібну річ. Тому й не шкода її віддавати союзникам. А у тих навіть грамотного архівіста не знайшлося, щоб заповнити вакантну посаду. Все по-справжньому освічене, молоде і активне тягнеться зовсім до інших політичних сил – сучасних, перспективних.

А реакція – це спроби відродити старе, те що віджило. Світ міняється швидко, реакціонери ж намагаються жити вчорашнім днем. Спроби донецьких змінити зовнішньополітичну орієнтацію України лише на Москву в самому зародку були приречені на провал. Зубасті акули російського бізнесу зовсім не бажають ризикувати своїми доходами від продажу нафти і газу заради якихось там хлопців із Донецька. Їм не потрібні рівноправні партнери, Кремль прагне мати в Україні своїх васалів. А гордість у донецьких є, і як ми знаємо, навіть власна (гасло «у донецких – собственная гордость» в Україні ще не забулося). І слава Богу, що вона є. Отримають від прибічників нової імперії ще кілька ляпасів, може, й зрозуміють, яка орієнтація нашій країні насправді потрібна. Хоча й не варто тут плекати примарні надії. Реакція – вона і є реакція, ніякого поступу від неї не слід сподіватися.

Примарна стабільність, що виникла в країні у тіні „Універсалу” та на тлі масового розчарування у вітчизняних політиках, видається дуже ефемерною. Зростання соціальних проблем загрожує її швидким порушенням. Недарма президент закликає урядовців не вдаватися до дій, які загрожують добробуту більшості українців. Люди втомилися від політики і не вірять жодним обіцянкам, що лунають з політичного Олімпу. Проте Майдан ще не забутий, і якщо від антинародної соціально-економічної політики постраждають мільйони, мовчки терпіти вони не будуть. Тоді вже вийдуть Схід і Захід разом, під єдиним для всіх синьо-жовтим українським прапором. Нікому вже не вдасться розділити людей на помаранчевих, синьо-білих або червоних, на україномовних і російськомовних. На свій захист стане єдина українська нація, і саме вона завершить розпочате у 1991 та 2004 роках.
 

Ігор БУРКУТ, політолог,
кандидат історичних наук
експерт ВЕМ, Чернівці