Трагедія німців Закарпаття

Майже півстоліття тому закарпатські німці написали анонімного листа Генсеку ООН. Історія проживання представників цієї національності на Закарпатті впродовж століть зазнавала трагедій

Бурхливі події, які передували визнанню Верховною Радою України голодомору як геноциду, знайшли свій відгомін і на Закарпатті.

У листопаді обласна рада прийняла рішення, яким визнала жертвами політичних репресій, закарпатців, яких без вироку суду було репресовано восени 1944 року. Більшість з тих, хто тоді постраждав, були представниками угорської та німецької національності, які, серед багатьох інших, здавна проживали на Закарпатті.

Закарпаття здавна характеризувалось значною етнічною строкатістю. Але після другої світової війни національні та етнічні меншини складали лише 21,5-25% загальної кількості населення.

Включення Закарпаття у радянську державно-політичну систему по-різно­му позначилось на становищі, етносоціальному та етнокультурному розвит­ку національних меншин. Щойно на Закарпаття ввійшли радянські війсь­ка, почались репресії проти місцевих угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй. Уже в листопаді-грудні 1944 р. на підставі постанови Вій­сь­кової Ради 4-го Українського фронту №0036 було розпочато чистку угор­сь­кого і німецького призовного чоловічого населення. Всі вони були при­рівняні до військовополонених і направлені до різних таборів.

Загалом за роки радянської влади в Закарпатті відбувались значні ет­нодемографічні зрушення. Конкретні матеріали засвідчують, що питома ва­га українців у структурі населення області із 67,9% у 1946 р. зросла до 78,4% у 1989 р. За цей же час численність росіян зросла з 1,5% до 4%, ру­мун – з 2% до 2,4%, ромів – з 0,6% до 1%. Питома вага інших наці­о­нальних меншин, зокрема угорців, німців, словаків і чехів, євреїв, болгар, у структурі населення області постійно зменшувалась. Так, угорці в 1946 р. складали ще 17,3% загальної кількості населення, а в 1989 р. – лише 12,5%. За цей же час численність чехів та словаків з 1,7% зменшилась до 0,6%, німців – з 0,4% до 0,3%, євреїв – з 0,8% до 0,2%.

Німецькі поселенці на теренах історичного Закарпаття з’явились ще в Х ст. Упродовж середньовіччя вони вплинули на розвиток багатьох на­селених пунктів краю. На ХVІІІ – початок ХІХ ст. припадає новий пе­ріод німецької колонізації, в результаті якої склалися практично всі ні­мецькі поселення краю. Матеріали переписів та інші офіційні документи за­­свідчують, що в межах нинішнього Закарпаття проживало німців:

у 1910 р. – 12914,
у 1920 р. – 10674,
у 1930 р. – 12713,
у 1946 р. – 2338,
у 1959 р. – 3504,
у 1970 р. – 4230,
у 1979 р. – 3746,
у 1989 р. – 3478 чоловік. 

Як свідчать наведені дані, впродовж ХХ ст. на Закарпатті відбувалося постійне ско­ро­чен­ня кількості німецького населення. Зменшення їх чисельності в 1914–1920 роках пов’язане з першою світовою війною, різке падіння їх кількості впро­­довж 1944-1950 рр. обумовлене репресіями і депортаціями німців ра­дянсь­кими властями, а поступове скорочення їх чисельності впродовж 1970–1990 років спричинене еміграцією на історичну батьківщину.

Для німців Закарпаття радянська доба позначена трагічною долею. Уже з 13 грудня 1944 р. військова рада 4го Українського фронту видала постанову №0036 про відправку до таборів військовополонених всіх німців-чоловіків віком від 18 до 55 років. Наступного дня (14 грудня 1944 р.) військовий комендант видав наказ тиловим службам виявляти, реєструвати і забирати таких угорців і німців на “триденні” відбудовчі роботи. Лише впродовж 1314 грудня 1944 р. військами НКВС було затримано 292 чоловіків-німців у Свалявському, Виноградівському, Хустському, Рахівському, Мукачівському округах. Їх відправили до Свалявського і Старосамбірського таборів військовополонених.

Закарпатські комуністи не залишались осторонь цих переслідувань. Керуючись згаданою постановою військової ради 4го Українського фронту, Народна рада Закарпатської України видала розпорядження від 22 грудня 1944 р. “Про мобілізацію населення німецької національності, робітників і в’ючної сили на вивіз дерева”. Циркуляр вимагав, щоб мобілізовані взяли з собою “харчів на 15 днів дороги і прибули на пункти збору”. Той, хто не прибуде на реєстрацію в пункти збору, “…буде заарештований, переданий у військовий суд і засуджений згідно військового часу”.

Донесення сільської влади засвідчують, як виконувалось це розпорядження. У німецьких селах Мукачівського району було мобілізовано 94 німців-робітників і 49 возів. Мобілізованих німців використовували для відбудови залізничної гілки Волівець-Мукачево. Умови праці були там надзвичайно важкі. За півтора місяця з 5430 чоловік військовополонених біля 3 тисяч було повернуто у Свалявський табір через надмірне виснаження.

Аналогічні рішення приймали й окружні народні комітети. Так, 27 грудня 944 р. Рахівський окружком на­родного комітету видав розпорядження №642 про підготовку до інтернування німецького населення.

З січня 1945 р. почався новий етап переслідування німців. Зі Свалявського табору репресованих німців холодними вагонами відправили для примусових робіт на Новогорлівський коксохімічний завод №3. А вже 15 січня 1946 р. було видано розпорядження НКВС Радянського Союзу №1034, на основі якого у східні області, переважно в Тюменську, було виселено з сім’ями 2 тисячі закарпатських німців. З доповідної записки начальника УВС Закарпатської області Лялька довідуємось, що “…були виселені з сім’ями особи німецької національності, які найбільше скомпроментували себе в період німецько-угорської окупації, в тому числі: поплічники німецької націоналістичної організації “Фольксбуну”, члени родин есесівців, сім’ї, які втекли разом з відступаючими військами в Німеччину, а по­тім повернулись на місця попереднього проживання”.

Довгі роки виснажливої праці в лісах, голод і холод, хвороби стали причиною масових смертей серед німецьких спецпереселенців, які проживали в тюменських селах Добровка, Полянова, Лорба, Усть-Іртиш, Берьозова, Лугова, Самарова та інших. А 28 листопада 1949 р. було прийнято указ Верховної Ради Радянського Союзу, який проголошував: “… німці, калмики, інгуші, чеченці, фіни, латиші та інші переселенці в дані райони навічно і … виїзд їх з місць поселення без особливого дозволу МВС карається каторжними роботами до 20 років”.

Лише 13 грудня 1955 р. вийшла постанова Президій Верховної Ради Радянського Союзу “Про зняття обмежень в правовому становищі німців і членів сімей, що знаходяться на спецпоселенні”. Але при цьому постанова не дозволяла повертатись спецпоселенцям у місця їхнього попереднього проживання, підкреслювала, що їм не повинно повертатися незаконно конфісковане майно. У постанові наголошувалось: “Встановити, що зняття з німців обмежень по спецпоселенню не тягне за собою повернення майна, конфіскованого при виселенні, що вони не мають права повертатись в місця, звідки вони були виселені”.

Незважаючи на заборону, німці почали повертатись у місця свого колишнього проживання. Як свідчить рішення виконкому Закарпатської обласної ради, “Більша частина тих, що повернулись – особи, які були виселенні на спецпоселення неповнолітніми, ті, що народилися в місцях спецпоселення і повернулись в Закарпатську область разом з батьками, особи похилого віку”. Колишні німецькі спецпоселенці поверталися на Закарпаття поодинці чи навіть невеликими групами. Вони намагались поселитись поруч з своїми соплемінниками, бо взаємодопомога німців давала їм можливість вижити. Будинки, що раніше були їхньою власністю, були конфісковані і передані в користування переселенцям із сусідніх сіл. З середини 50х років ХХ ст. влада почала дозволяти викуповувати поверненцям свої власні будинки. Навіть була встановлена мінімальна ціна в 1 тис. крб.

Упродовж 1950х років до с. Усть-Чорної прибуло 500 колишніх німецьких спецпоселенців. Більшість з них раніше проживала в Руській Мокрій і Німецькій Мокрій.

Виселені із Закарпаття радянською владою німці прагнули повернутись на Закарпаття, не дивлячись на офіційні заборони. Органи міліції штрафували поверненців за порушення ними паспортного режиму, заохочували до виїздів за межі області по лінії оргнабору. Але люди відмовлялись виїздити. Становище ускладнилося циркуляром МВС Радянського Союзу від 25 квітня 1958 р. за №1134/8, в якому зазначалося, що колишні спецпереселенці, які незаконно повернулися в рідні місця, повинні бути виселені за межі області в адміністративному порядку. Це викликало невдоволення німців. Вони почали посилено домагатись права виїзду до Німеччини, направили анонімного листа на ім’я Генерального секретаря ООН, намагались встановити контакт з посольством ФРН у Москві, посилали скарги до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР.

Станом на 17 вересня 1959 р. у Закарпатській області незаконно проживало 294 нім­ців-спецпереселенців, які без дозволу влади повернулися до рідних місць. Зважаючи на численні протести і скарги колишніх німецьких спецпереселенців, Закарпатська обласна рада 17 вересня 1959 р. дозволила прописуватись в області тим німецьким поверненцям, котрі мали житло, а в майбутньому справу їхньої прописки мав вирішувати начальник обласного управління МВС. Офіційний дозвіл на повернення німцям Радянського Союзу (в тому числі й України) було надано лише в 1974 р.

Репресивна політика щодо німців супроводжувалась широкою антифашистською, по суті антинімецькою, пропагандою засобами радіо, преси, кіно, літератури, шкільним і вузівським вихованням тощо. Німці всюди почували себе ізгоями, представниками ворожої нації. Тому значна їх частина при отриманні паспорта записувалась українцями, словаками, навіть угорцями. У 1945–1950 рр. зросла у німців кількість національно змішаних шлюбів. Керуючись кон’юнктурою і практичними міркуваннями, у містах понад 50%, а в селах близько 30% німців одружувались з росіянками та українками. Вони розмовляли німецькою мовою лише вдома, навіть власним іменам надавали слов’янського звучання, прагнули бути непомітними, але добрими і старанними працівниками. Упродовж 50–60 років німецька молодь рідко наважувалась вступати до вищих навчальних закладів. Вона здебільшого обмежувалась здобуттям се­редньої і середньоспеціальної освіти, прагнула набути високу професійну кваліфікацію.

Партійні й урядові чиновники однозначно прийняли сталінський підхід до німців як до “поплічників фашистських окупантів”. Німці в цих умовах боялись навіть спілкуватися рідною мовою, не вели листування з рідними і близькими. Але широкі маси українства, відчуваючи на собі тиск радянської тоталітарної імперії, маючи тривалий досвід співжиття з німецькими поселенцями, не сприймали такого ставлення, доброзичливо і співчутливо ставились до них. Але політичні репресії, ідеологічний диктат і пропаганда зробили свою справу. Німці з 1950х років міцно замкнулись в собі, в колі своїх сімейно-побутових проблем. Відзначимо, що німецькі села завжди відзначались високим рівнем ендогамності, а в умовах тотальних переслідувань етнічна замкнутість німців стала майже абсолютною. Лише в період 1945–1950 рр., рятуючись від переслідувань, німецька молодь одружувалась з представниками інших етносів. А з 50х рр. ХХ ст. німці перестали родичатися не лише з українцями й угорцями, але навіть з одноплемінниками із сусідніх сіл. Так антинімецька радянська ідеологія, пропа­ганда і політична практика зробила становище німців безвихідним. Єдиний вихід зі складного становища вони почали вбачати в еміграції до Німеччини.

Емігрувати німці із Закарпаття почали наприкінці другої світової війни. Особливо швидко емігрантські настрої зростали з кінця 1950х рр., після повернення значного числа репресованих до рідного краю. Так, наприклад, у 1944 р. в Німецькій Мокрій проживало 1075 німців. На кінець грудня 1971 р. 406 вихідців з села вже проживало в ФРН, 12 – в НДР, 10 – в Австрії, 3 – в Угорщині, 25 в США, 5 – в Канаді, 2 – в Австралії, 124 – в різних населених пунктах Закарпаття, 126 – у Сибірі, 5 – у невідомих місцях. За час з 1944 по 1991 р. в селі померло 492 німці, які поховані на сільському цвинтарі. Аналогічною була ситуація і в Руській Мокрій. В 1944 р. тут проживало 588 німців. З них до кінця 1971 р. померло і загинуло 280 чоловік. З нині живих вихідців із села та їх нащадків 285 проживає в ФРН, 141 – невідомо де, 61 – в Сибірі, 49 – в різних населених пунктах Закарпаття, 22 – в США, 7 – в Австралії, 4 – в Канаді, 3 – в Чехословаччині, 2 – в Австрії, 1 – у Франції. Останнім часом у Руській Мокрій проживало всього 6 німців.

За роки радянської влади у німців Закарпаття було знищено всі традиції їхнього національно-культурного життя. У 1935/36 н.р. в краї працювали 26 німецьких шкіл, в 44 класах яких навчалось понад 2157 учнів, працювало 29 німецьких бібліотек-читалень, 9 драматичних гуртків, 17 музичних інструментальних оркестрів тощо. У результаті руйнування системи національно-культурного життя, ті з німців Закарпаття, які не були репресовані, втратили живий зв’язок з досягненнями німецької культури, а репресії примусили їх не лише приховувати свою етнічну належність, а й не розмовляти рідною мовою.

Послаблення в середині 70х рр. ХХ ст. в Радянському Союзі тиску на німців супроводжувались спробами заохотити їх до здобуття середньої і вищої освіти, залучити до членства в КПРС, до роботи в громадських і масово-політичних організаціях, висунути на керівні господарські посади. Лібералізація в ставленні офіційної влади до німців стала приводом до появи в обласній і районній пресі ряду публікацій про трудові успіхи робітників-німців. Але цим важко було спинити еміграційні настрої серед за­карпатських німців. Упродовж 1979–1992 рр. із Закарпаття емігрувало 887 німців.

У роки перебудови дещо покращились умови національно-культурного життя німців Закарпаття. Вони почали створювати свої культурно-спортивні центри, повертати відібрані колись храми (кірхи), проводити фолькльорні свята рідною мовою, повертати собі національність у записах до паспортів, організували передачі німецькою мовою на обласному радіо і телебаченні, а 9 липня 1990 р. створили культурно-просвітницьке товариство закарпатських німців “Відродження” у складі Спілки радянських нім­ців.

Нині, не дивлячись на значне поліпшення національно-культурного життя закарпатських німців у незалежній Україні, вони теж виїжджають до ФРН. Старожили німецьких сіл заявляють, що незабаром “…молодих тут не буде, мабуть виїдуть…”.

Загалом німецька національна меншина Закарпаття впродовж 1945–1991 років існувала в умовах політичних репресій і національно-культурних переслідувань. Спроба окремих німців врятуватись від переслідувань зміною національної належності, вступом у шлюб з росіянами чи українцями не рятували від недовірливого ставлення. Саме цілеспрямована антинімецька політика і практика стали основними чинниками їх еміграції до своєї історичної батьківщини. Основними чинниками нинішньої еміграції німців з незалежної України є не лише економічна скрута, а й не бачення ними перспективи етнонаціонального буття за умов значного скорочення їх численності.