Громадсько-політична і культурна адаптація українців в Італії (1991-2007 рр.)

Після набуття Україною незалежності одним із здобутків демократизації суспільного життя стало забезпечення права вільного пересування громадян. Україна стала складовою процесів глобалізації, характерною рисою яких є міжнародна трудова міграція

Величезна кількість українців скористалась цим правом, виїхавши працювати до країн Європи та інших держав світу. Однією з держав, де опинилась значна кількість українських громадян, стала Республіка Італія. Донедавна ці явища ігнорувались на українському державному рівні, а факт виїзду вважався тимчасовим наслідком економічних труднощів, які згодом мають бути подолані. Проте праця за кордоном на сьогодні більше семи мільйонів наших громадян переконує в неправильній оцінці цих явищ, потребі вироблення прагматичної державної політики щодо них. А це, безсумнівно, неможливо без фахових та різнобічних досліджень так званої „четвертої хвилі” еміграції з України.

Українська трудова еміграція до Італії уже стала складовою новітньої історії обох країн. Наукових праць, присвячених проблемі українського заробітчанства в Італії, небагато [1-22]. Започаткували її вивчення самі заробітчани, а саме О. Пронюк [15], І.Лазоришин [9]. Окремі аспекти висвітлені в кількох публікаціях: соціологією проблеми займаються О.Федюк та О. Пронюк [15]; економічну специфіку висвітлив А. Гайдуцький [3]. Однак ряд аспектів піднятої теми не знайшли дотепер цілісного висвітлення.

Метою нашого дослідження є аналіз громадського життя українських заробітчан та вплив на нього політичних подій в Україні; вивчення етносоціального становища, духовно-культурних запитів та адаптації заробітчан до нових життєвих реалій.

Українська трудова міграція в Італію, як і в інші країни, є закономірним явищем, спричиненим розвалом Радянського Союзу, крахом старої економічної системи, кризи, що супроводжує перехідний стан України від тоталітаризму до демократії. Тисячі людей, прагнучи покращити свій добробут та матеріальний стан, який різко впав, усіма можливими, часто нелегальними шляхами почали вирушати на працю в більш економічно благополучні держави. Італія, маючи дефіцит робочої сили в соціальній та обслуговуючій сферах (догляд за особами похилого віку, хворими, дітьми, прибирання), стала на сьогодні працедавцем для 0,5-1,0 млн наших громадян. Глава УГКЦ Любомир Гузар так оцінив процеси еміграції українців на роботу до Італії: «Сам факт, що виїжджають, не є чимось надзвичайним, бо впродовж останніх 100-110 років багато нашого народу виїхало… Факт виїзду не є сам по собі трагедією, є трагедія певна в тому, що така багата країна, як наша має погано врегульовані економічні обставини, що нормальний пересічний громадянин, а це не є якийсь найбідніший клас, виїжджає, як було, скажімо, в 1890-х роках» [10, с.14]. Він зазначає, що основними проблемами є нелегальність, різноманітні психічні стреси, пов’язані з нею. Також кардинал наголошує на соціальних чинниках проблеми, а саме на розпаді сімей, що спричиняється виїздом одного члена родини – батька або матері, коли діти залишаються без належної опіки.

Піком виїзду були 2000-2001 рр. За розрахунками економіста А. Гайдуцького, в Італії зараз близько 500 тис. наших заробітчан, що робить їх четвертою міграційною групою після марокканців, румунів та албанців. За його ж розрахунками, з Італії щороку в Україну пересилають 3,4 млрд доларів [3]. Пропозиція роботи визначила «жіночий» характер української трудової еміграції в Італії, що є феноменом у світовій історії.

Розгляд громадсько-політичного й культурного життя українців в Італії слід розпочати з історичних передумов. На початку 1990-х рр. на Апеннінському півострові проживало біля 250 світських українців, а також невелика кількість представників католицького духівництва, переважно в Римі та Ватикані [20, с. 149]. В Італії ніколи не існувало численної української громади з постійним населенням. Українці здебільшого перебували тут тимчасово як члени в основному релігійних організацій. Багатотисячні ж припливи українців, спричинені подіями Першої та Другої світових воєн, мали короткочасний характер і завершувалися таким же масовим відтоком на материнську землю або в інші країни.

Історично так склалось, що українська присутність в Італії була традиційно представлена українською греко-католицькою церквою (далі – УГКЦ). Це відіграло велику роль у період масового припливу українських заробітчан до Італії, оскільки для них необхідною була різнобічна підтримка. Таку підтримку, насамперед духовну, надала греко-католицька церква, яка й стала організатором громадсько-політичного та культурного життя українських заробітчан. За редакцією о. Є. Небесняка було розпочато видання бюлетня «Христос – наша Надія», що переріс із листопада 2001 року в щомісячний християнський часопис українців в Італії «До Світла» (редактор о. Василь Поточняк). Метою цього журналу стало «гуртувати українську громадськість в Італії під світлом Ісуса Христа» [11, с. 12]. Тираж видання нараховував 3500 примірників.

Одним із кроків УГКЦ було те, що Італійською Конференцією Єпископату від 30 вересня 2001 року о. Василя Поточняка було призначено пасторальним Координатором українців – греко-католиків в Італії [20, с. 35]. До його завдань входило відшукувати українські громади, які потребують служби рідної церкви, по всій Італії, з’ясувати, скільки потрібно українських священиків на теренах Італії, а наявних розподілити, щоб хоч трохи забезпечити потреби віруючих.

Станом на 15 травня 2002 р. в Італії було 55 українських греко-католицьких громад, у яких службу відправляли 30 священиків [8, с. 17]. На квітень 2003 р. таких громад нараховувалось 72 [7, с. 41]. У Римі регулярно організовувалися збори отців-капеланів в Італії. Таким чином, чисельність греко-католицьких громад перетворила українську спільноту у конфесійному зрізі на одну з найбільших в Італії церков.

Станом на 15 січня 2004 р. албанці мали 65 церковних громад, в’єтнамці – 1, литовці – 1, південноамериканці – 17, поляки – 17, румуни – 18, угорці – 8, філіппінці – 76 (із них 31 – у Римі та в окрузі), шрі-ланкійці – 30. У свою чергу українці мали 80 церковних громад у 78 містах, 13 священиків регулярно служили у 11 містах: Римі (2), Неаполі (2), Віареджо, Венеції, Мілані, Тренто, Салерно, Брешії, Мантові, Новарі, Мондрагоне. На 20 вересня 2004 р. в Італії діяло уже 84 громади [14, с. 40-41]. Громади часто допомагали і допомагають своїм священикам. Так, українське церковне братство в Мілані весною 2002 р. зібрало гроші на церковний посуд, Плащаницю і новий фелон [5, с. 10]. А в Реджо Емілії до Великодня вишили іконостас [21, с. 21].

У 2003 р. на прохання синоду єпископів УГКЦ Святійший Отець Іоанн-Павло ІІ іменував єпископа Гліба Лончину апостольським візитатором для українців – греко-католиків в Італії [4, с. 5]. А у 2004 р. до його «сфери впливу» долучилися Ірландія та Іспанія. На сьогодні владика Гліб є єпископом-помічником Верховного Архієпископа Києво-Галицького, а також керівником відділу церковних комісій. У митрополичій курії один з відділів займається справами мігрантів, а серед його завдань є координація пасторальної праці на всіх закордонних теренах, зокрема в Португалії та Греції.

Також УГКЦ організовує прощі та паломництва українських заробітчан до святих місць в Італії. Так, 14 жовтня 2001 р. група українських жінок здійснила прощу до Сан Джованні Ротондо – містечка, освяченого іменем Отця Піо [16, с. 15]. Також відбувалися прощі по святих місцях Люрду, Помпей, Падови та ін.

У травні 2002 р. УГКЦ започаткувала щорічне святкування Дня Матері в Римі, на яке з’їжджаються тисячі українців з усієї Італії, запрошуються артисти з України. Так, на першому святкуванні виступали Оксана Білозір, Павло Дворський, Юлія Бородай, гуморист Григорій Драпак [1, с. 3]. У 2004 р. Свято Матері проводилось і в інших містах Італії: Мілані, Брешіа, Терні, Болоньї, Реджо-Емілії, Феррарі, Неаполі, Венеції. Виступали Олександр Пономарьов, Тарас Петриненко, гурт «Соколи» [13, с. 6-12].

З ініціативи УГКЦ 11 травня 2003 р. у Римі проходив Перший Форум українців Італії на тему «Збережімо українську родину». На нього прибули делегати 28 українських парохій і 8 громадських організацій. У роботі також брали участь Надзвичайний та повноважний посол України в Італії Б. Гудима, депутати Верховної Ради О. Білозір і М. Жулинський, депутат Італійської Республіки Є. Річчі, ієрархи УГКЦ, представники муніципалітету Риму, «Карітасу», а також ЮНЕСКО і Європейського Конгресу Українців [10, с. 4-14]. Мета форуму полягала в тому, щоб, «з’їхавшись з усіх кінців Італії, обговорити стан справ, порадитись і вирішити, як... жити далі», а також об’єднатись, щоб «навчитися захищатись перед бідами, перед роботодавцями, щоб подбати про своє майбутнє тут, в Італії, і в Україні» [10, с. 4]. Урахувавши найбільш слушні пропозиції, які були напрацьовані при обговоренні, Перший Форум українців в Італії звернувся до уряду України і української громадськості з резолюцією. У ній для покращення стану тимчасової трудової української еміграції вимагалось негайно підписати міждержавну угоду Італії і України, в якій увага акцентувалась б на захисті прав українських працівників, урегулюванні трудової квоти, боротьбі з рекетом та митними поборами на кордонах, допомозі в організації українських шкіл, відкритті повноцінного консульського відділу у Неаполі, придбанні нового більшого приміщення для консульського відділу в Римі. Також було прийнято рішення з метою подальшого згуртування українства створити Христянське Товариство українців Італії [10, с. 14].

Організатором Другого Форуму 8 травня 2004 р. стало вже новоутворене Християнське товариство українців в Італії, очолюване О. Городецьким [12, с.23]. У спеціальному відеозаписі учасників заходу привітав лідер блоку «Наша Україна» В. Ющенко. У прийнятій резолюції форум констатував, що більшість вимог делегатів І Форуму так і залишилась без відповіді. До попередніх делегати додали забезпечення конституційного права всіх бажаючих українських громадян в Італії проголосувати на виборах Президента України, відкривши необхідну кількість виїздних виборчих дільниць [17, с. 24].

Наявність більше трьох мільйонів самих тільки легальних мігрантів, яких зрештою держава ігнорує, підштовхує їх до об’єднання, щоб виступати як політична сила, яка може пролобіювати їхні інтереси. Італійська влада ввела посаду «додаткових радників від іноземних громад» при меріях найбільших міст, які мають право бути присутніми на засіданнях ради мерії і висловлювати свою думку.

Культурне життя наших заробітчан в Італії до 2002 р. було мінімізоване через незгуртованість українців. Лише з 2002 р. українці розпочали організовувати культурні об’єднання. Так, у м. Салерно з 2002 р. діє культурна асоціація «Калина», що має однойменний ансамбль. Протягом п’яти років існування асоціація взяла участь у більш ніж 160 культурних акціях: концертах, вечорах, міжкультурних зустрічах, фестивалях, релігійних конференціях. У 2004, 2006 і 2007 рр. у Римі відбувалися фестивалі української народної творчості «Гілка калини» [22, с. 8].

На квітень 2006 р. нараховувалось 56 українських громадських організацій: Християнське товариство українців в Італії, Товариство українців в Італії, асоціація «Україна в Італії», Асоціація українських жінок в Італії, асоціація «Україна плюс», культурні асоціації «Горизонти», «Калина» та ін. [22, с.8]. Кожна громадська організація незалежно від виду діяльності згуртовує навколо себе і сприяє вирішенню конкретних справ, через свою діяльність презентує Україну, демонструючи нашу культуру, традиції, і сприяє інтеграції українців в італійський соціопростір. Громадський рух в Італії тісно пов’язаний з місіонерською діяльністю УГКЦ, яка й на сьогоднішній день є основною організаційною силою. Чимало громадських організацій виникло на базі парафіяльних об’єднань, багато священиків надають відчутну допомогу, самі беруть участь у багатьох їхніх заходах.

У ході ІV Всесвітнього форуму українців 19 серпня 2006 р. була створена Міжнародна громадська організація «Нова хвиля», завданням якої стало відбивати інтереси «четвертої хвилі» української еміграції [2, с. 44]. Є в ній представники і від громадських організацій Італії. Але всіма відзначається відсутність і слабкість координації між громадськими організаціями.

У таких умовах у Римі в травні 2007 р. була створена перша політична партія «Нові італійці», біля витоків якої стояли емігранти з різних країн світу. Серед них є представники України – М. Працюк, яка обіймає посаду національного секретаря, та М. Сороневич, що займається зв’язками з громадськістю. М. Працюк уже п’ять років очолює профспілку іноземних робітників S.I.L.E., членами якої є 12 тисяч українців та громадян інших національностей [6, с. 5].

В Італії виходить багато україномовних видань, серед яких найбільшою популярністю користуються «До Світла», «Українська газета». Християнським товариством українців в Італії деякий час видавалась газета «Українські вісті». Зараз її колишній редактор О. Городецький з грудня 2007 р. видає щомісячник «Український голос в Італії». Голова міжнародної громадської організації «Четверта хвиля» від Європи Михайло Петруняк з 2007 р. видає газету «Українець», що розповсюджується в Іспанії, Італії та Португалії.

Українська трудова еміграція відбилась і на мистецькій творчості. Насамперед, це доробки самих емігрантів. Так, вийшли два томи Антології творчості заробітчан «Світло на чужих стежках», збірка поезій заробітчанки Ніни Матейцевої «Вірші із вирію». Книгою, яка дає змогу подивитись на себе очима іноземки, назвали італійські журналісти роман українки-заробітчанки Марини Соріної «Хочу заміж за італійця». Йона Кожокару, румун за національністю та українець за громадянством, із Чернівців, створив альбом карикатур «Із життя одного нелегала в Італії». Сповнені іронією і сарказмом, вони висміюють недоліки італійської влади в ставленні до іммігрантів, роботодавців, які «витискають останні соки» із заробітчан [19, с. 4].

Відомий італійський режисер, володар премії Оскар Дж. Торнаторе представив на суд публіки фільм «Незнайомка» про долю емігрантки з України. Стрічку одразу звинуватили в жорстокості. У ній розповідається про дівчину з України, що потрапила в сексуальне рабство в Італії, та її подальшу долю [18, с. 6].

В історії незалежної України вибори президента 2004 року стали дуже важливим рубіжним моментом, що одержав назву «Помаранчева революція». Наявність великої кількості українських громадян в Італії приводила до того, що події в Україні автоматично відбивались і знаходили своє виявлення в українському середовищі цієї середземноморської країни.

Згідно з Постановою Центральної виборчої комісії України від 27 серпня 2004 року № 415 і відповідно до статті 20 Закону України «Про вибори Президента України» для проведення голосування та підрахунку голосів при Посольстві України в Італії у Римі та Генеральному консульстві України у Мілані було створено виборчі дільниці. Вони увійшли до Окремого закордонного виборчого округу [9, с. 4].

Тогочасну атмосферу серед українців-заробітчан в Італії й хід виборів можна проілюструвати на прикладі Болоньї, що стала одним із найбільших центрів «помаранчевого» руху в Італії. Українці цього міста та округи мали можливість виконати свій громадянський обов’язок у Мілані на виборчій дільниці № 37 при Генеральному консульстві України на вулиці Прівата Марія-Тереза, 8 [9, с. 4]. За неофіційною статистикою в Болоньї та районі є більше 4 тисяч українців з «пермессо» (permesso di soggiorno – дозвіл на проживання). За такої кількості наших заробітчан у Болоньї доречно було відкрити окрему виборчу дільницю в цьому північному місті Італії. Така можливість передбачена і статтею 24 закону „Про вибори Президента України». Варто зауважити, що на основі церковної греко-католицької громади в Болоньї самоорганізувався своєрідний центр українського громадського руху на підтримку В. Ющенка. Найактивнішими його членами були О. Пронюк, І. Лазоришин, О. Єдин. Безпосередню допомогу їм надавав о. Василь Поточняк. Саме ними ініціювався та здійснювався збір підписів для відкриття виборчої дільниці в Болоньї.

Безпосередньо перед першим туром виборів у Болоньї було виготовлено дві листівки – «Проснись і прозрій. Спам’ятайся народе» та «На вибори – як на прощу». У першій, зокрема, ішлося: «Є надія, що час виборів Президента України, як час прощі, об’єднає нас – різних за поглядами, матеріальним достатком і віком – навколо України». Лідери громади щосуботи й щонеділі працювали на стоянках українських мікроавтобусів (що привозять і передають „передачі»). Навіть із дозволу водіїв розклеювали агітки на дверцятах мікроавтобусів. Хоча були й такі водії, що боялися [9, с. 7].

14 жовтня стало відомо, що виборчої дільниці у Болоньї не буде, це активізувало роботу. 16 жовтня розповсюджено перші 200 листівок, почалися щоденні чергування біля пам’ятника Нептуну [9, с. 8].

Виборці з Болоньї виїжджали організованими групами. Ігор Лазоришин як журналіст за фахом запропонував у вагоні, що віз українських виборців до Мілану, відповісти стисло на питання «Що для вас вибори Президента України?». У цих відповідях ми можемо простежити надії та сподівання українських заробітчан в Італії. Наведемо деякі з них. З. Грищук: «Майбутнє моїх дітей...», В. Гребешок: «Майбутнє, зміни в усьому, бо інакше – муки...», О. Палей: «Щоб не встидно бути українкою...», Я. Бондар: «Зміни, які б повернули додому...», О. Васьків: «Свято і надія на здоровий розум...», Л. Вахнянин: «Внуки, діти, родина...» тощо. [8, с. 13].

Загалом на дільниці в Мілані було зареєстровано 1666 виборців, та проголосували 757, з яких 89 українців з Болоньї [9, с. 9-10]. За кандидатуру В. Ющенка – 683, В. Януковича – 25, О. Омельченка – 2, Н. Вітренко – 1, О. Симоненка – 1, О. Мороза – 1. Виявилося 33 недійсні бюлетені [9, с. 10]. Нагадаємо, що в першому турі виборів в Україні за Ющенка віддали 39,87 % голосів і 39,33 % за Януковича.

Готуючись до наступного туру виборів, у Болоньї випустили ще одну листівку, створену О. Пронюк „Де ти, наш український народе?». Наведемо фрагмент: „Де ти у ту гірку годину, коли вирішується доля нашої Батьківщини, наших діточок і родин? Невже тобі, українцю, байдуже, чому твої діти і старенькі батьки усі як один (90 %) 31 жовтня прийшли на виборчі дільниці? А де був ти?»

Вибори 21 листопада відбувались із певним емоційним напруженням. На дільницю № 37 з’явилося 2072 виборці, за В. Ющенка проголосували 2035, за В. Януковича – 31. А загалом у списках було зареєстровано 3717 осіб. У Римі за В. Ющенка – 3282, за В. Януковича – 74 [9, с. 22]. Отже, українці в Італії 21 листопада абсолютну більшість голосів віддали за Віктора Ющенка.

ЗМІ в Італії не залишились осторонь українських виборів. Італійські телеканали РАІ-2 та РАІ-5 першочергово передавали інформацію про події в Україні, де В. Януковича називали „русофілом», а В. Ющенка – прихильником політики Євросоюзу й національних сил. Центральні італійські газети «La Republica», «Corriera della serra» та інші 22 листопада вийшли під заголовками: „Україна на святі Ющенка», „Київ: опозиція перемагає» та ін. Окрім цього, подаються й деякі відомості про історію України [9, с. 22-23].

23 листопада в усі ЗМІ України було надіслано „Звернення українських матерів і батьків Болоньї (Італія) до синів і доньок України». Наведемо уривок: „Діти наші, відчуйте тепло своїх батьків і матерів. Ви не самі й ніколи не будете сиротами у великій справі – відстоюванні права бути Українцем. Слава Україні! Вам слава, уклін і шана, юні українці...» [9, с. 24].

19-20 листопада 2005 р. в Римі святкували річницю Помаранчевої революції. Після богослужіння присутні переглянули фільм «Українці в Італії – вибори та революція», який відзняла пані Ярослава Топишко, а також оглянули сотні фотографій тих подій.

Одним із проявів політизації проблем заробітчан було створення напередодні парламентських виборів 2006 р. документального фільму про українських заробітчан в Неаполі «Мати й мачуха». У ролі його автора та ведучої виступила Юлія Тимошенко.

Висновки

Отже, бачимо, що українська трудова еміграція в Італії зберігає риси українського етносу, самоорганізовується, відтворює свої національні традиції, творить свою культуру. Визначальна роль в об’єд-нанні заробітчан належить УГКЦ, присутність якої в Італії обумовлена історично. Не один заробітчанин, що потрапив в абсолютно інше для себе середовище, відчув «культурний» стрес, великою мірою адаптуватись йому допоміг рідний священик. Водночас, знаючи приблизну чисельність українців в Італії, необхідно визнати, що більшість українців залишаються поза українським громадським життям. Цьому сприяє специфіка роботи, неможливість контактувати з іншими українцями, а інколи й просто небажання, у випадку, коли людей цікавить виключно заробіток. Ганебними явищами українського побуту є продаж робіт, коли місце праці інколи коштує як місячна зарплатня. Той факт, що частина людей перебуває в Італії 5-10 років, а дехто забрав з України дітей, придбав житло, говорить про формування та утворення української діаспори в Італії. Ставлення італійців до наших заробітчан є різним, але фактом є те, що українців вони не запрошували. Тим не менше, українська громада почала самоорганізовуватись, щоб відстояти свої права та інтереси. Свідченням цього є понад 50 громадських організацій, проведення двох Форумів українців в Італії, їхні резолюції до українського уряду з прагматичними вимогами щодо легалізації їхнього становища в Італії. Та зрештою, вони здебільшого виявляються непотрібними своїй державі, а італійській владі тим більше. Це змушує емігрантів різних національностей об’єднуватись в організації, найвищим проявом чого стало створення партії «Нові італійці». Найбільш свідома частина заробітчан узяла участь у президентських виборах 2004 р., а факти свідчать про величезну підтримку ними Помаранчевої революції, що відобразило надії на краще життя й повернення додому. Десятки й сотні українців виходили на помаранчеві мітинги на площі Риму, Мілану, Болоньї, Неаполя, що було величезною несподіванкою для італійців. Заробітчанська тема часто політизувалась на батьківщині.

Загалом громадсько-політичну й культурну адаптацію українських трудових емігрантів можна визначити як вдалу. Свідченням цього є велика мережа церковних громад, громадських, культурних організацій, проведення свят, зустрічей тощо. Знайшла свій відбиток заробітчанська тема й у творчості, не лише українців, а й італійців. Окремо слід підкреслити, що найбільш свідома частина наших заробітчан зуміла сформулювати й надіслати свої вимоги до українського уряду, виконання яких значно покращило б становище українців в Італії. Наразі Україна залишається єдиною державою з країн-донорів робочої сили на Апеннінський півострів, що не підписала з Італією міжнародної угоди, яка б регулювала ці процеси. Це говорить про невиконання Україною частини своїх, насамперед зовнішньополітичних, функцій держави.

У перспективі, окрім поглиблення поставленої проблеми, є потреба у висвітленні характерних рис та особливостей української трудової еміграції в Італії, з’ясуванні її правового становища в цій країні, ролі УГКЦ, що по-суті взяла на себе роль держави, ставлення італійської влади на різних рівнях до наших заробітчан тощо. Актуальність поставлених тем посилюється їх практичним значенням для формування прагматичної державної політики України.

Література: 

1. 18-19 травня в Римі Свято Матері // До Світла. – 2002. – № 4. – С. 3.
2. Всесвітній форум українців // До Світла. – 2006. – № 8. – 10. – С. 42-44.
3. Гайдуцький А. Міграційний капітал в Україні: прихована реальність / А. Гайдуцький // Дзеркало тижня. – 2007. – 21-27 квітня. – С. 8.
4. Городецький О. Розмова з Владикою Глібом / О. Городецький // До Світла. – 2002. – № 5-6. – С. 5.
5. Доманська Г. Українські «міланці» мають свій церковний посуд, Плащаницю і новий фелон… / Г. Доманська // До Світла. – 2002. – № 4. – С. 10.
6. Козачок М. Партія захисту наших прав / М. Козачок // Українська газета. – 2007. – Червень. – С. 6.
7. Координати українських греко-католицьких громад у Італії // До Світла. – 2003. – № 4. – С. 40-41.
8. Координатори українських греко-католицьких громад у Італії, станом на 15 травня 2002 р. // До Світла. – 2002. – № 5-6. – С. 14-17.
9. Лазоришин І. Помаранчевий вітер у Болоньї. Люди, хроніка подій і пережитого / Ігор Іванович Лазоришин. – Івано-Франківськ : Сімик, 2007. – 60 с.
10. Лебіщак В. І скликав Форум українців… / В. Лебіщак, О. Городецький // До Світла. – 2003. – № 5. – С. 4-14.
11. Небесняк Є. У нас в гостях Глава Української Греко-Католицької Церкви – Блаженніший Любомир Кардинал Гузар / Є. Небесняк // До Світла. – 2001. – № 1. – С. 6-7.
12. Пилипів Б. ІІ Форум Українців в Італії / Б. Пилипів // До Світла. – 2004. – № 6. – С. 23-24.
13. Пилипів Б. Свято матері репортаж… / Б. Пилипів // До Світла. – 2004. – № 6. – С. 6-12.
14. Поточняк В. Зустріч Координаторів: зорганізованих українців найбільше / В. Поточняк // До Світла. – 2004. – № 2. – С. 40-41.
15. Пронюк О.Я. Стан сучасної української трудової еміграції: Італія / Оксана Ярославівна Пронюк. – Івано-Франківськ : «Нова Зоря», 2007. – 24 с.
16. Проща до святині // До Світла. – 2001. – № 1. – С. 15.
17. Резолюція ІІ Форуму Українців в Італії // До Світла. – 2004. – № 6. – С. 24.
18. Сороневич М. Знайома незнайомка / М. Сороневич // Українська газета. – 2006. – Грудень. – С. 4.
19. Сороневич М. «Із життя одного нелегала в Італії» – Альбом карикатур на теми побуту іммігрантів / М. Сороневич // Українська газета. – 2007. – Січень.– С. 9.
20. Трощинський В. П. Українці в світі / В. П. Трощинський, А. А. Шевченко. – К. : «Альтернативи», 1999. – 352 с. – (Серія «Україна крізь віки»: у 15 т., т. 15).
21. У Реджьо Емілія до Пасхи буде вишиваний іконостас // До Світла. – 2002. – № 3. – С. 21.
22. Умлєва А. Український громадський рух в Італії. Стан і проблеми / А. Умлєва // Українська газета. – 2007. – Листопад. – С. 5.

Петро Гаврилишин,
магістрант Прикарпатського державного університету
ім. В. Стефаника, м. Ужгород

Журнал "Схід", №7 (91)