Парад міністрів і прогноз освіти

Явище міністра в історії країни не вичерпується лише особистістю і концептуальним баченням того чи іншого діяча. Міністр (від латинського minister — слуга) виштовхується на вершину управлінської піраміди паралелограмом політичних сил, тому не лише етимологічно, але і за суттю сучасної природи цієї посади, він виявляється їх слугою. А тому його особистісні уподобання і принципи можуть при обійманні міністерської посади відігравати зовсім непровідну роль. При зайнятті посади міністра ризик зміни принципів особливо загрожує І.О.Вакарчуку, ректору Львівського університету. Відомо, що Львівський університет, старіший майже вдвічі за усі інші ВНЗ в Україні, останні 16 років за керівництва І.О.Вакарчука вирізнявся демократичним устремлінням до університетської автономії, проводячи освітні експерименти на свій страх і ризик. Чи збережеться потенціал цих устремлінь І.О.Вакарчука на новій його посаді?

Українські міністри, які були в освіті, — це досить енергійні люди, які намагалися, змінюючи один одного, змінювати пріоритети та плани реформування, проте цілі української освітньої реформи упродовж років незалежності України залишаються абстрактними і розмитими, а їх наслідки викликають бурхливу дискусію в суспільстві. Нова програма модернізації освіти України, яку повинна була розробити Комісія з реформування освіти, створена наприкінці грудня 2005 р. указом Президента В. Ющенка, досі не розроблена, чи, принаймні, не оприлюднена. Чим Міністри освіти запам’ятаються в історії освіти незалежної України? Не збираємося тут доповнювати двохтомник І. Л. Лікарчука «Міністри освіти України» (у 2 т.; 2002, 2006 рр.), висунемо лише гіпотези стосовно слідів міністрів освіти в пам’яті освіти України як експозицію для праці нового Міністра.

Міністр народної освіти Української РСР, міністр освіти України (1990—1992) Зязюн Іван Андрійович запам’ятається діяльністю з ухвалення Верховною Радою Закону України «Про освіту» від 04.06.91, надзвичайною увагою до становища учителя, намаганням впровадити авторський проект розвитку педагогічної майстерності і оригінальними ідеями стосовно змісту освіти, наприклад, пропозицією, запозиченою з досвіду японської освіти, щоб кожний випускник школи знав не менше 300 українських народних пісень з півмільйона існуючих.

Першому міністру освіти незалежної України (1992-1994) Таланчуку Петру Михайловичу дісталася критична ситуація з освітою в Україні: постійні затримки з виплатою зарплати, мізерні оклади, застаріла філософія освіти. Інженер П. М. Таланчук прагне зробити «виховання» фокусом освітнього процесу. Не побоюючись повального тестування, впроваджує такий його варіант, який надовго дискредитує ідею тестування. Спосіб роботи «першого міністра освіти» звільнений ним редактор газети І. Лубченко так характеризує: «Коли до влади прийшли нові особистості, вони намагалися всюди розставити своїх людей. А ті, які працювали до цього, стали незручні. Казали: «Нам такі редактори, що мають свою думку, непотрібні. Ви належите міністерству освіти і повинні робити те, що вам говорить міністерство, ані вправо, ані вліво». На зламі старої номенклатури прийшли люди, які декларували, що вони демократи, але робили все антидемократичними шляхами». Хоча людська пам'ять є суперечливою, директори шкіл, наприклад, вважають, що за часів міністра Таланчука були ухвалені найбільш демократичні документи для розвитку українського шкільництва. Проте водночас розпочалася трансформація освіти без її законодавчого обґрунтування. З 1991 по 1994 рік виникає кілька сотень приватних закладів освіти в умовах відсутності відповідних регламентуючих законодавчих актів, механізму регулювання цих процесів. «…Навчальні заклади «нового типу», ніби куркою на яйцях, висиджувалися у коридорах і приймальнях тодішнього Міністерства освіти» і водночас робляться спроби зруйнувати систему післядипломної освіти. Лише 1995 року, щоб спинити цей спонтанний процес, створюється Державна акредитаційна комісія, завданням якої стало ліцензування й акредитація всіх закладів освіти різних форм власності.

Міністр освіти України (1994-1999) Згуровський Михайло Захарович запам’ятається передусім створенням прецеденту суміщення посад міністра і ректора. З цього, до речі, розпочалася тенденція зайняття найвищих посад в українській освіті однією особою, такий собі український дуумвірат навиворіт. Нонсенс, щоб директор школи водночас керував відділом освіти у районі, а от очолювати міністерство і водночас університет чи академію, або університет і ВАК, виявилося прийнятним. (Хоча у Франції допускається за високопосадовцями збереження попередніх посад. І це розумно, особливо за демократичних умов високої непередбачуваності їх долі.) У час роботи міністра (слуги) і водночас ректора (управителя) громадська АН ВШ України фіксує суттєве зниження ефективності науки в ВНЗ, втрату надії та моральну депресію в рядах професорсько-викладацького складу, виступає проти впровадження контрактної системи прийняття на роботу професорсько-викладацького складу, яка грає «не останню роль в знищенні вищої школи як інтелектуального осередку нації та кузні її еліти». Викладачі ВНЗ у цей час, як характеризує В.Г.Кремень, «перевантажені педроботою і не в змозі викроїти час для наукових досліджень, науковці ж часто не мають можливості донести до студента найновіші результати своєї роботи. І до того ж і одні, і другі ведуть напівжебрацьке існування». М.З.Згуровський своє перебування на посаді Міністра, як і усіх інших своїх колег екс-міністрів, ретроспективно оцінює так: «Багаторазові спроби реформувати вищу освіту залишалися і залишатимуться «косметичними», оскільки вони ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру. Вони жодним чином не пов’язували в єдиному комплексі сектори, які виробляють суспільні блага, товари та послуги — і які готують для цього фахівців та проводять наукові дослідження, тобто ринок праці та зміст і методи навчання».

Міністр освіти України (1999) Зайчук Валентин Олександрович запам’ятається стриманістю і лозунгом – «не проводити реформи заради реформ», прагненням внесення здорового глузду в зміст шкільної освіти.

Міністр освіти і науки України (1999 - 2005) Кремень Василь Григорович «доволі несподівано почав із впровадження 12-бальної системи оцінювання навчальних досягнень учнів, скасування пільг для шкільних медалістів та переходу до семестрового навчання. Ці рішення, на відміну від заходів, що їх розробляли і впроваджували попередні міністри, одразу дали відчутний резонанс, оскільки зачіпали не лише «верхівку» освітян, а й учителів, учнів, батьків». Тому забудуться Другий З’їзд освітян і Національна доктрина розвитку освіти, стандарти освіти і відкритий лист Львівського Громадського Форуму до Президента України щодо призначення першим заступником державного секретаря В. Кременя, котрому в цьому листі інкримінується «руйнування решток академічних цінностей», пам’ятатимуться лише 12 балів і обіцянка поліпшити становище шкільних бібліотекарів.

Міністр освіти і науки (2005 – 2007) Ніколаєнко Станіслав Миколайович, мабуть, запам’ятається як борець з псевдоосвітою, як «ворог неякісної освіти» і «не ворог приватним вузам». С.М.Ніколаєнко постійно нагадував про дріб’язкові підвищення зарплати освітянам, які інфляція з’їдала раніше їх виплат, відкриває схеми відмивання грошей під час тендерів підручників, формально підвищив рівень взаємодії влади з громадськістю, створивши ГРОНУ — Громадську раду освітян та науковців України, увів публічність ухвалення деяких регулятивних документів, та все ж роботу його Міністерства переважно оцінювали словами: «тоталітарні принципи повертаються». С.М.Ніколаєнко у пожежному порядку впроваджував «повальне тестування», якого «трошки побоювався» В. Г. Кремень, «щоб воно не призвело до таких змін у навчальному процесі, коли навчання зведеться до натаскування на тести».

Який же спадок від своїх попередників дістав новий міністр?

По-перше, українська освіта не вирішила проблему збереження та розвитку здоров’я юні і молоді, а через недосконалі статистику і моніторинг освіта залишається «чорним ящиком», який переважно подає хибні сигнали про себе. Після керівництва Дзеркальною залою Львівського університету, новому Міністру доведеться керувати міністерством , яке використовує безліч кривих дзеркал та складніших оптичних ілюзій, щоб «халтурити». Тут ми скористалися терміном, який застосував П. Таланчук для опису сьогоднішнього навантаження «дуже куцого» штату МОН, що виконує багато не властивих йому функцій, пояснивши це тим, що «в людини, навіть добросовісної, є така особливість — якщо ви її перевантажуєте, то вона починає, вибачте, халтурити. Людина не думає, як їй краще зробити ту чи іншу роботу, а думає, як їй вижити в цій ситуації…». Але це тільки півправди, іншу її половину повідомляє відвертий і мужній літописець-ректор української освіти Борис Мокін, описуючи природу сучасного МОН: «заклики президента і міністра живуть самі по собі, а звернення далеко не останніх працівників міністерства — самі по собі. І пам’ятайте, що конкретні рейтинги, і конкретні гроші під наукові дослідження, і конкретні плани прийому, і конкретні штати, і конкретні обсяги фінансування ремонтних робіт, і конкретна підтримка міністерства у всіляких конкурсах забезпечуються не президентом чи міністром, а конкретними далеко не останніми працівниками міністерства». Тобто, як здавна говорили українці «не так страшні пани, як підпанки…».

По-друге, українська освіта має кволі стратегічні орієнтири. Доктрину І. Вакарчук критикував власне як за зміст, так і за спосіб розробки. Книжку «Стратегія розвитку освіти України: початок ХХІ століття», яку видав один з його попередників, освітянська громада, здається так і не прочитала, бо увесь її тираж десь з видавництва відразу і забрали, а в Інтернеті її текст не розмістили. Немає для України і документів на зразок сучасних американських прогнозів майбутнього, чи хоча б «Дерева альтернативних варіантів майбутнього» для визначення освітньої політики на період з 1966 р. до 2000 р., розробленого у 1960-х рр. дослідницьким центром з питань освіти Міністерства освіти США при Стенфордському науково-дослідному інституті. Не проглядається в Україні і характерна у світі тенденція до організації широкої громадської дискусії навколо довготермінового плану розвитку освіти.

По-третє. У регіонах України нового Міністра очікує переважно відсутність регіональної освітньої політики, яка у кращому випадку дублює лексику і дії міністерської лінії – комп’ютери, автобуси, харчування, тестування, «школи майбутнього», «освіта з точки зору інтересів дітей» тощо. Непублічність регіональної освітньої політики дозволяє передавати університети як спадок від батька до сина, а навчальні заклади роздавати як нагороди за той чи інший політичний внесок або як відкупну за лояльність. Деполітизована на словах освіта стає могильником або тераріумом для політичних фігур. Здебільшого владним інституціям у регіонах України не під силу масштаб і стиль роботи на зразок створення стратегічного документу про основні засади освітньої політики (місто Львів, 1999). Місцеві органи управління освітою потерпають від злив керівних циркулярів, але не здатні і не бажають здійснювати системне управління галуззю.

Майже нульовий міністерський вплив на освітянську вертикаль та її кадри, нестача фінансів, гра в «косметичні» реформи (як говорить П.М.Таланчук зараз - «у нас реформування часто зводиться до того, що ми руйнуємо щось старе, а нічого нового не створюємо», наприклад, «втрачений такий важливий освітянський і соціальний компонент як система дошкільної підготовки», чи відсутня економіка освіти - «у нас не аналізують, якою є ефективність цієї сфери, яка віддача від грошей, вкладених у галузь») – далеко неповний перелік інших проблем і прихованих параметрів української освіти, основним з яких є відсутність налагодженого стратегічного і концептуального управління змінами щодо якості освіти.

Здається, у січні 2008 р. вичерпався час дії прогнозу П. Таланчука: «кардинальних реформ в освіті поки що не буде» (зроблений 09.02.2006). З’явилася можливість розробки і втілення в життя глибоких реформ освіти навіть в умовах політичної нестабільності. Висловлені ректором ЛНУ І. О. Вакарчуком ще в середині 1990-х рр. на спеціальному засіданні Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти міркування щодо адаптації української системи освіти до світових вимог викликали тоді лише бурю емоцій, але зараз є шанс конструктивних рішень на їх основі.

Що ж запропонує новий Міністр змінити в системі освіти, в чому він побачить її найбільші проблеми? Спробуємо спрогнозувати деякі його кроки.

По-перше, новий Міністр, сподіваюся, уточнить обсяг поняття освіти, окреслить сучасне розуміння його сутності. Він не витрачатиме свій і міністерства час на війну з МАУП та іншими приватними ВНЗ. Ринок праці давно відреагував на псевдоосвіту жартом: «з дипломами МАУП прохання не турбувати». Поруч з державною освітою, за яку передусім і повинен турбуватися Міністр уряду української держави, має зростати недержавна освіта в таких масштабах і пропорціях, в яких ринок визнає це допустимим. Інша справа, що Міністр потурбується про розвиток незалежних від нього органів атестації і акредитації навчальних закладів. Щоб уточнити обсяг поняття освіти новому міністру доведеться відповідати на гостру потребу кодифікації неузгодженого та суперечливого українського законодавства в галузі освіти шляхом розроблення і прийняття Освітнього кодексу України. Використання багатьох термінів без чіткого визначення у законодавстві та у науковій літературі лише заплутує ситуацію. Прикладом є розмежування або ототожнення таких понять, як «професорсько-викладацький склад» та «педагогічні і науково-педагогічні працівники». Але це тільки одна дрібниця, в якій приховується «диявол». Закон про освіту необхідно доповнити сучасними положеннями про автономію навчального закладу, про відповідальність батьків за освіту дітей, про приватну освітню діяльність, про державні кредити, пільги освітянам на придбання житла та комп’ютерної техніки; про впровадження системи поширення підручників, спрямованої на споживача освітніх послуг, про статистику та моніторинг якості освіти, нову систему нормативів щодо архітектури, будівництва і реконструкції навчальних закладів, про інтегровану координацію дій Міністерств освіти і науки, транспорту та зв’язку і охорони здоров’я України, прогресивні засади і принципи оплати педагогічної праці.

По-друге, для стратегічної оцінки ситуації, що склалася, і формування нових сприятливих умов створення стратегії розвитку сфери освіти, Міністр зреалізує вже висловлену ідею встановлення недержавної (міжгалузевої) і постійно працюючої Національної комісії із розвитку освіти. Комісія буде покликана підготувати Національну доповідь «Про стан сфери освіти України» і розробити Національний план стратегічного розвитку освіти України. Її діяльність повинна бути побудована на принципах професійності і демократичності, якими і визначатиметься її статус, технічне забезпечення і вписування в існуючу адміністративну і академічну карту країни. Поряд із залученням провідних національних лідерів сфери, керівників Міністерства науки і освіти, національних академічних і аналітичних центрів і установ, необхідно також інтенсивно підключати ресурси міжнародних асоціацій, іноземних радників, експертів. Використовуючи сповна досвід наших батьків-учителів, але розуміти при цьому, що сучасні проблеми освіти знаходяться вже в іншому проблемному і технологічному полі, і прогнозувати наші дії з усвідомленням, що українські студенти-випускники ВНЗ 2030 року вже народилися і вже живуть. Для них та їхніх батьків вже повинен бути відомий стратегічний розвиток освіти, що передбачає наявність програм «Кваліфікації ХХІ століття»; «Інженер 2030»; «Учитель 2030» тощо, створення міжгалузевої Національної комісії з розробки освітніх стандартів і програм нового покоління.

Незважаючи на всю складність політичних, фінансово-економічних та соціокультурних обставин новий Міністр, по-третє, створить нові традиції доступності, близькості, публічності та прозорості освітньої політики з метою досягнення консенсусу між усіма суб’єктами освітніх політик: державою, приватними особами та інституціями, безпосередніми споживачами освіти. Знавець квантових парадоксів розв’яже парадокс самозмінювання і «децентралізації» ієрархічної системи освіти, якій потрібно змінюватися, щоб не загинути. Автономія, академічна свобода і суспільна відповідальність університету в новому соціокультурному та економічному контексті, розвиток освітнього менеджменту в Україні, міждисциплінарність в реконцептуалізації навчального процесу, моніторинг якості навчального процесу – сприятимуть поступу регіональних освітніх політик, підриватимуть «мєстєчковість» рішень в освіті. Івану Вакарчуку добре відомі «малі таємниці великої політики». Тепер він успішно розгадає і виведе на світло великі таємниці дрібної і брудної політики.

Першою такою таємницею є єдина гормональна система організму освіти - атестація наукових і педагогічних кадрів та система державних нагород і стимулювання, під контролем яких знаходиться якість освіти. Знання і звання, отримувані в Україні за існуючими процедурами за своєю роллю нагадують ті гормони, з яких одні стимулюють ріст, а інші – здатні його гальмувати. Про вади і проблеми атестації в Україні вже можна укласти книгу з публікацій, наукових досліджень і доречних пропозицій. Новому Міністру доведеться лікувати українську освіту гормональними апаратами, виводячи знання і звання зі «світла кривих дзеркал», запропонувавши Верховній Раді відповідний законопроект з цього делікатного питання, за яке ніхто з екс-міністрів не взявся - демократичний закон про атестацію науково-педагогічних кадрів, перереєстрацію присуджених наукових ступенів.

Інша таємниця – існування у МОН прихованих, проте добре відомих, груп прийняття рішень, для яких фінансові інтереси вище інтересів справи і змісту. Для удосконалення стилю роботи МОН екс-міністр, нині ректор-управитель, бачить «тут вихід один — або, нарощуючи якість функції, додавати й відповідний штат, або ті функції передати значною мірою в самі навчальні заклади. У Міносвіти є два основні завдання: прогнозно-аналітична робота (тобто куди освіті розвиватися, в якому вона стані перебуває на сьогодні) і контроль якості підготовки та пропаганда кращих досягнень в освіті». Це так, але головне і найважче полягатиме у руйнуванні згаданих груп прийняття рішень, які диктуються особистісними інтересами службовців, а не інтересами якості української освіти. Важливо не допуститися помилки в пріоритетах при виділенні ресурсів на функціональні блоки в структурі управління якістю освіти (формування стратегії управління якістю освіти; її реалізація та блок „зворотного зв'язку»). Так, визначаючи в останній час пріоритетом блок розбудови стандартизованого оцінювання без належного формування і реалізації стратегії управління якістю освіти, ми маємо небезпеку отримати освітню мегамашину з сучасною «кваліметрією», проте з архаїчною „механікою».

Принципово на поставлені вище питання вже створено варіанти нової освітньої політики і відповідний їй категорійний апарат, які можуть укласти зміст Національної доповіді з проблем розвитку освіти: необхідно змінювати концепції, за якими працює освіта. Зміна «старих концепцій» на «нові концепції» повинна гарантувати Україні ВВП як мінімум у межах 10-20 тис. $ на особу. Звичайно, не можна відкидати фінансово «необчислюваний» результат освіти, проте і нехтувати необхідністю перебудови освіти на засадах зростання її економічної ефективності у такій бідній країні, як Україна, не можна.

Ризики, що супроводжуватимуть ініційовані зміни, високі і відомі - опір академічного середовища, відсутність суспільної зацікавленості, урізання фінансування. Проте опір академічного середовища змінам можливий лише зі сторони тих його представників, які відчують втрату бонусів від втрати займаних позицій. Плановість і послідовність запропонованих змін будуть підтримані здоровим ядром академічного середовища і учителів. Суспільна зацікавленість у таких змінах теж є високою – досить почитати десятки неформальних українських освітніх електронних форумів, учасники яких достатньо в гострій формі вимагають очищення освіти. Розмістивши на сайті МОН форму аплікації, за якою всі бажаючі могли б зголоситися на допомогу в здійсненні різних кроків МОН, новий Міністр здобуде тисячі помічників у проведенні справжнього реформування освіти. Відсутність належного фінансування долатиметься не лише заснуванням інноваційного фонду, який забезпечуватиме ресурси та механізми для підтримання ініціатив щодо нововведень і розвитку, а й скорочення марного витрачання грошей і енергії людських ресурсів на підтримання змертвілих органів і концепцій. Надзавдання – зацікавити весь уряд поступом української освіти, зажадати від усіх сфер суспільства артикуляції очікувань щодо її результатів.

«Якщо навіть кожний буде робити усе, що в його силах — це все-таки не буде відповіддю, адекватною складності проблеми якості» – говорив автор принципу постійного поліпшення якості Едвардс В. Демінг (Deming W. Edwards). Новому Міністру освіти потрібно буде діяти відповідно правил нової економіки, виявлених Кевіном Келлі. В індустріальну епоху робітники намагалися робити якнайбільше товарів за короткий час, це і називалося продуктивністю праці. В економіці знання людям важливіше думати не про те, «як краще виконати свою роботу», а «яка робота є правильнішою». Стає важливішим «не робити неправильну роботу», ніж продовжувати добре виконувати колишню роботу. Через 100 днів роботи нового Міністра освіти і науки України ми дізнаємося про цей важкий, але рятівний для освіти України, вибір І.О.Вакарчука.

Література:

1. «Знову проводимо експеримент на свій страх і ризик». Ректор ЛНУ ім. І. Франка Іван Вакарчук про Болонську систему, єдине тестування і різницю між нашими кандидатами наук і „їхніми” докторами. Розмовляла Леся ГОЛОВАТА //”Новий Погляд”. - 01 червня 2007. http://portal.lviv.ua/pohljad/2007/06/01/111345.html
2. Лікарчук І.Л. Міністри освіти України: У 2 т. — К. : Видавець Ешке О. М., 2002. - Т. 1 : (1917-1943 рр.). — 328с.
3. Лубченко Ігор. «Опозиція — соціальне покликання преси» // ДЕНЬ. – 1999. - №61. - 3 квітня.
4. Гергель Ольга. Що легше відкрити — вуз чи тютюновий кіоск // Дзеркало тижня. – 2002. - № 1 (376) (5 — 18 січня).
5. Звітна доповідь Президента АН ВШ України В.І.Стріхи на загальних зборах АН ВШ України 6 грудня 1996 року // http://anvsu.org.ua/index.files/ZBORY/1996/zvit_96.htm - 4/1/2008
6. Кремень В.Г. Виступ. // Засідання двадцять третє Верховної Ради України. 2 жовтня 1998 р. // http://www.rada.gov.ua/zakon/skl3/BUL32/021098_23.htm
7. Згуровський Михайло. Дослідницькі університети: шанс для Європи // Дзеркало тижня. – 2006. - № 39 (618) (14 - 20 жовтня).
8. Пастушенко Р. Реформа системи оцінювання в Україні: досягнення, проблеми і перспективи // http://www.fio.interklasa.pl/foi/foi01.htm .
9. Ніколаєнко С. Я не ворог приватним вузам, я - ворог неякісної освіти: Міністр освіти пояснив, навіщо він закриває деякі ВНЗ, розповів про схеми відмивання грошей під час книжкових тендерів, про "монополізацію" галузі освіти та про суть свого конфлікту з МАУП /Розмовляла А. Богуславська. // Україна молода. - 2006. – 23 черв. - С.18-19.
10. Кремень В.: Від педагогіки авторитаризму - до "дитиноцентризму" [Розмовляли Лариса Івшина, Мар'яна Олійник, Сергій Махун, Людмила Рябоконь] // День. – 2003. – N 32 (20.02.2003).
11. Мокін Борис. Вибірковий і, звичайно ж, тенденційний літопис, або я так думаю (2007) // http://www.mokin.com.ua/public_work/publicism/b10/bs/5580.html .
12. Ніколаєнко С. М. Стратегія розвитку освіти України: початок ХХІ століття. — К. : Знання, 2006. — 254с.
13. The Engineer Of 2020. Visions Of Engineering In The New Century. — The National Academies Press. Washington, DC, 2004 // http://books. nap. edu/catalog/10999. html.
14. Диксон П. Фабрики мысли. – М.: «Прогресс», 1976.
15. Богуславська Анастасія. Петро Таланчук. Екс-мiнiстр на освiтнiй нивi: Кардинальних реформ в освіті поки що не буде // Україна молода. – 2006. - № 25 (09.02.2006).
16. Демченко Н.М. Про розмежування понять «науково-педагогічні працівники» та «професорсько-викладацький склад» // Форум права. – 2007. - № 3. – С.75-81 [Електронний ресурс]. // http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07dnmpvs.pdf  - 5.01.2007.
17. Вакарчук Іван. Малі таємниці великої політики. Основні вимоги до освітніх стратегічних документів у країнах Центральної та Східної Європи // Бюлетень: Програми підтримки вироблення стратегії реформування освіти. – 2001. - № 2 (червень/липень) // http://www.ues.org.ua .
18. Зубрицька Марія. Знання і звання у світлі кривих дзеркал // Дзеркало тижня. – 2003. - № 41 (466) (25 - 31 жовтня).
19. Богуславська Анастасія. – Цит. стаття.
20. Kelly K. New rules for the new economy : 10 radical strategies for a connected world. - New York, N.Y. : Viking, 1998. - 179 p.