Карта поляка – чому, як і що

З моменту прийняття Республікою Польща “Закону про карту поляка” минуло майже пів року. Вже оприлюднено виконавчі розпорядження Уряду Польщі в справі застосування Закону, можна звертатися до консульських установ Польщі з проханням про видачу карти. Більш того – вже є особи, які ії отримали. Не бракує також практичних коментарів Закону і відгуків на нього (здебідьшого неприхильних) у польських ЗМІ.

Наприкінці квітня Міською громадською організацією “Польське наукове товариство у Житомирі”, Генеральним консульством РП у Луцьку і Житомирською відокремленою філією Європейського університету було організовано науково-практичний семінар на тему “Карта поляка як політико-правовий документ”.

В цій статті, до якої увійшли також матеріали з виступів Тетяни Кільніцької, студентки ІІІ курсу природничого факультету i Генадія Полєтаєва, студента IV курсу історичного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка, зроблено спробу охарактеризувати Закон на тлі інших подібних документів і в певній часовій перспективі.

Чому саме зараз?

Будь–яка держава, котра має багатомільйонну діаспору, зацікавлена у підтримці контактів зі своїми співвітчизниками, які перебувають за її межами і не є її громадянами. Це сприяє як зміцненню зв’язків закордонних громадян зі своєю історичною батьківщиною, задоволенню їхніх національно–культурних, освітніх, мовних та інформаційних потреб, так і налагодженню дружніх відносин з країною перебування діаспори, створенню і зміцненню в очах світової громадськості позитивного іміджу держави.

Тому на думку аналітиків з Українського незалежного центру політичних досліджень (http://www.ucipr.kiev.ua/ ) багато країн підходить до своїх діаспор як до послів держави, а не до результатів стихійного розселення їх за межами Батьківщини і відпвідно намагається підтримати їх в різних галузях. Польща не становить винятку, що підтверджує згадуваний Закон, але його могло би і не бути, якщо б не ряд чинників:

• сприятливий політичний момент в Польщі;
• довготривалий лоббінг польських громадських організацій;
• проблема вільних робочих місць в Польщі після ії входження до Європейського Союзу.

Насамперед, за щастливим збігом обставин, в 2007 році перед позачерговими виборами 22.10.2007 р., вся можлива повнота політичної влади (парламент, уряд і президент) в Польщі належала до консервативної партії “Право і справедливість”. Саме тому урядовий проект закону, який подано до розгляду Сейму 6 липня і прийнято 7 вересня 2007 голосами 428 депутатів (3 було проти) в Сеймі і 14 вересня в Сенаті, був підписаний Президентом Польщі Лехом Качинським без зволікань - 22 вересня 2007 р. на III З’їзді полонії і проляків з-за кордону. Консервативна ідеологія більше ніж ліберальна, а тим паче соціалістична вбачає в державі чинник формування політичної нації (за прикладами недалеко ходити, згадаймо хоча б українського консерватиста В’ячеслава Липинського), і саме тому закон ухвалено підчас правління польських консерватистів.

Безперечно, до чинників прийняття закону слід зарахувати і довготривалий лоббінг зі сторони польських організацій у світі, правих і центроправих політиків з польського парламенту, польських організацій, чия діяльність спрямована на підтримку польської діаспори в сівіті (Товариство “Спільнота польська”, Фонд “Допомога полякам на Сході” ті ін.), об’єднання громадян Польщі “східного” походження, польських громадських організацій на Сході, зокрема в Україні (особлив потрібно відзначити Федерацію польських організацій в Україні, яка краще ніж Спілка поляків України представлена в міжнародних структурах, таких як Європейська унія полонійних спільнот чи такому дорадчому органі, як Полонійна консультативна рада при Спікері Сенату РП). Завдяки лоббінгу прихильників прийняття закону, його було внесено на голосування вже в 1999 р., але тоді внаслідок політичних спорів його не було розглянуто, в 2000 i 2001 рр. прийняття закону було неможливе через його негативну оцінку зі сторони польського уряду.

І врешті, серед вагомих чинників (за оцінкою незалежного політолога з Варшави Антона Чехлова, уміщеною в Інтернет-виданні газети “День” №36, середа, 27 лютого 2008 р. – найважливішим) був факт входження Польщі до Європейського Союзу, що спричинило міграцію за кордон великої групи громадян Польщі - насамперед освічених, молодих і підприємливих. За даними польського порталу www.bankier.pl/wiadomoci за період від входження Польщі до ЄС на роботу за кордон виїхало 1 100 тис. польських громадян, проблема міграції набрала таких розмірів, що Канцелярія Сенату Польщі в жовтні 2007 року організувала спеціальну конференцію під виразною назвою “Трудова міграція з Польщі до країн ЄС – виклик для держави”, а 17 листопада Товариство “Спільнота польська” організувало зустріч, присвячену проблемам “найновішої полонії”, кількість якої на сьогодні оцінюють на 1,5-2 млн. осіб. Тому не в останню чергу закон прийнято, щоб заповнити вивільнені робочих місця в Польщі, а підтвердженням цього є зміст статті 6 Закону, про що буде сказано далі.

Поляки не були першими, але їх Закон – найкращий

Поляки не були першими, хто ухвалив закон, що регулює відносини діапори з материнської країною, але те, що Польща приняла закон останньою спричинив, що саме він дає найбільші можливості власнику карти.

Варто з метою порівняння придивитися Угорській Республіці і України, яка теж має (про що здебільшого пересічний громадянин не знає) подібне правове регулювання.

Першою країною, що прийняла подібний закон, була Угорщина, яка починаючи з 1990 року у власній політиці керується трьома пріоритетами, а саме: інтеграція з євроатлантичними країнами, покращення стосунків з країнами сусідами та охорона єдності угорців, що проживають поза кордонами Угорщини. За даними Українського незалежного центру політичних досліджень, в Угорщині було виділено дві групи громадян які могли претендувати на вручення Карти угорця.

До першої групи включили колишніх громадян Угорщини та їхніх нащадків які опинились у так званих західних країнах (до західних країн окрім держав Західної Європи, Сполучених Штатів та Канади належать також Аргентина, Австралія, Нова Зеландія й Південна Африка). Вони опинилися за кордоном у результаті кількох хвиль економічної та політичної еміграції кінця XIX - початку XX століття, міжвоєнного періоду, внаслідок Другої світової війни та подій 1956 року тощо.

До другої групи було віднесено колишніх громадян Угорщини та їхні нащадків, які мешкають у країнах, котрі межують з Угорщиною. Як правило, це Карпатська долина (географічна місцевість, обмежена гірськими перевалами та вододілами Татрів, Карпат, Балкан, Альп). Угорці стали громадянами цих країн у результаті зміни державних кордонів опісля Розпаду Австро-Угорської імперії та переділу Європи внаслідок Першої світової війни. Тому представники зазначеної групи й понині вважають себе угорцями.
Україна в своєму законі теж спробувала окреслити три основні групи громадян, що є першими претендентами на здобуття статусу „Закордонного українця”, а саме:

• західну (емігрантську) діаспору;
• етнічних українців, які проживають у сусідніх з Україною країнах на своїх споконвічно етнічних землях, як правило, поблизу державного кордону;
• нову діаспору - емігрантів пострадянського зразка, тобто етнічних українців, які проживали на території колишніх союзних республік, а нині незалежних держав, і стали їх громадянами.

Формування даних груп є наслідком не лише геополітичних перетворень, але й пострадянських політико-еміграційних змін, що спричинили розпорошення українців в зв’язку із проблемами економічного характеру.

Що стосується Польщі, то першими претендентами на отримання Карти поляка є особи, які були змушенні покинути Батьківщину внаслідок переміщення кордонів держави, а також громадяни польського походження країн Східної Європи - Вірменії, Азербайджану, Білорусії, Естонії, Грузії, Казахстану, Киргизії, Литви, Латвії, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, України або ж Узбекистану, які опинилися за межами Польщі в результаті воєнних та революційних подій на початку двадцятого століття, а також міграції різного типу з території Польщі за її багатовікову історію.

Історія прийняття Закону Угорської Республіки “Про угорців, які проживають у сусідніх країнах”, який набув чинності 1 січня 2002 року супроводжувалася політичною боротьбою протягом більше ніж десяти років. Прийняття закону викликало помітний суспільно-політичний резонанс та зумовило неоднозначні оцінки не тільки всередині країни, але й поза її межами.

Що ж стосується України, то після розпаду СРСР, з набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців усього світу. І цілком природно, що важливою складовою державної етнополітики стало встановлення та інтенсифікація зв’язків з українською діаспорою. Але лише на 13 році незалежності, 4 березня 2004 р., Верховна Рада України прийняла Закон України “Про правовий статус закордонних українців”.

Щодо осіб, які можуть отримати національну карту, то кожна країна (Угорщина, Україна та Польща) визначила головних претендентів на видачу даних документів.

Відповідно до чинного угорського законодавства особам, що належать до першої групи (емігранти), про яку йшлося, достатньо просто відновити своє угорське громадянство. Для цього їм не потрібно брати на себе зобов'язання щодо виходу з громадянства іншої держави та постійного проживання на території Угорщини. Законодавством передбачено також певні преференції й для представників другої групи при задоволенні їхнього бажання отримати дозвіл на постійне проживання на території Угорської Республіки
А закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України. В основу визначення терміна покладено норми Конституції України, в преамбулі якої український народ визначаєтся як громадяни України усіх національностей. Таким чином, на статус закордонного українця можуть претендувати не лише особи, які мають українське етнічне походження, а й інші вихідці з України. При цьому усі претенденти повинні досягти 16–річного віку й мають бути громадянами інших держав, або особами без громадянства. Під українським етнічним походженням розуміється належність особи або її предків до походження. української нації та визнання нею України батьківщиною.

Що до прав власника національної карти, то власник Карти угорця має право на отримання спеціально встановлених законом пільг, право навчатися у вищих учбових закладах, легально працювати, отримати медичні послуги, відвідувати музеї та бібліотеки, мати знижки на проїзд в громадському транспорті, а також діти власника Карти угорця можуть відвідувати школу за державний кошт.

В Україні власник національної карти може в`їжджати на територію держави на основі безкоштовно оформленої візи. Закордонний українець, який перебуває на території країни на законних підставах, також користується такими самими правами і свободами, й несе такі самі обов'язки, як і громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Карта поляка дає можливість безкоштовно отримати візу на довготермінове перебування у Польщі з можливістю багаторазового перетину кордону Республіки Польща, а також право на легальну працю на території республіки, на заняття підприємницькою діяльністю на тих самих умовах, як і польські громадяни. Власник Карти може отримати безкоштову освіту і подавати прохання про надання спеціальної стипендії. Він також може користуватися у Польщі безплатною медичною допомогою (лише в нещасних випадках)), 37-відсотковою знижкою на залізничні квитки, безплатно відвідувати державні музеї, має першочергове право на отримння фінансової підтримки, призначеної на допомогу полякам з-за кордону, з державного бюджету або з бюджетів місцевих органів.

Варто підкреслити, що особа, яка отримала Карту поляка має більш чітко визначені права та можливості, ніж власники подібних документів в Україні та Угорщині.

Щоб отримати національну карту, в Угорщині потрібно, згідно зі статтею 19 „Про угорців, які проживають у сусідніх країнах”, звернутися з письмовою заявою до спеціально уповноваженого на це угорського адміністративного органу, що знаходиться в Будапешті. Дана організація піддає заявку ретельному вивченню та перевірці і на основі цього ухвалює рішення про надання карти угорця.

Заяви на отримання статусу закордонного українця подаються до закордонних дипломатичних установ України або безпосередньо до Міністерства закордонних справ України. Рішення про надання, відмову або припинення статусу закордонного українця ухвалює Національна комісія з питань закордонних українців, яка створюється при Кабінеті Міністрів України. Національна комісія розглядає заяви на отримання статусу закордонного українця у термін до 90 днів з дня реєстрації заяви у Національній комісії та приймає рішення про надання або відмову у наданні такого статусу.

В Республіці Польща для отримання карти потрібно подати прохання до відповідної польської консульської установи. До прохання необхідно додати копію дійсного документу, що посвідчує особу, та копії документів, які підтверджують дані, наведені у проханні. При цьому потрібно задекларувати перед польським консулом, що ви визнаєте себе поляком, довести знання мови хоча б на початковому рівні. Карту поляка видає консул відповідно до місця проживання особи, яка хоче ії отримати.

Законом „Про закордонних українців” передбачено позбавлення особи статусу закордонного українця, яке відбувається у разі подання особою відповідної заяви з дня її реєстрації у Національній комісії, при набутті закордонним українцем громадянства України, якщо цього статусу було набуто внаслідок подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів або якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або місця проживання особа не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або дипломатичну установу України за кордоном. Можна позбавити посвідчення закордонного українця, якщо даною особою були вчинені неправомірні дії, які суперечать ст. 6 закону „Про закордонних українців”.

Що стосується Польщі, то консул може відмовити у видачі Карти Поляка у таких випадках: якщо заявник додасть до прохання документи з неправдивими особистими даними або неправдиву інформацію; якщо заявник дасть неправдиві свідчення, або ж приховає правду, підробить документ, чи використає справжній документ зі злим наміром. Карту Поляка не отримають також особи, які вже мають польське громадянство, а також ті, які проводять діяльність спрямовану на порушення безпеки, оборони, політичного ладу чи основних інтересів Республіки Польща.

Якщо порівнювати термін дії національної карти, то В Угорщині, Україні та Польщі він однаковий і становить 10 років, а також включає право поновлення в разі закінчення терміну дії.

Важлива роль у видачі національних карт відводиться громадським національно-культурним товариствам. Наприклад, заява на отримання карти угорця може бути задоволена тільки у тому разі, якщо особа має рекомендацією громадської організації, що діє у відповідній сусідній країні і яку уряд Угорської Республіки визнав як рекомендаційну організацію (стаття 20). Ці організації фактично виконують роль посередників між особою і угорським адміністративним органом. В Україні громадські організації опікуються питаннями закордонних українців, з правом дорадчого голосу у питаннях видачі Карти закордонного українця. Щодо Республіки Польща, то видача „Карти поляка” можлива, зокрема, за умови активної участі у діяльності національно-культурних товариств протягом трьох років.

Зважаючи на вище висвітлені факти, можна зробити висновок, що в порівнянні з українським та угорським варіантами Закон „Про Карту поляка” характеризується більш чітко визначеними положеннями, а його зміст відзначається більшою конкретністю та однозначністю. Потрібно також наголосити на тому, що слова польських урядовців, які говорили, що закон про Карту поляка створить напружену ситуацію у відношенні з сусідніми країнами, були елементом маніпуляції суспільною думкою. На сьогодні (крім двої-трьох російських і білоруських газет) ніхто негативно на тему Карти не висловився.

Карта поляка як політико-правовий документ

Якщо говорити про закон, як політико-правовий документ, то його текст є досить відомим, до закону є також коментар українською мовою, тому варто зупинитися лише на деяких його статтях.

Він базується на статті 52 Конституції Польші, яка передбачає, що підтвердження польського походження відбувається на основі закону.

Стаття 2 закону окреслює особу, яка є членом польського народу. Критеріями такої приналежності є зв’язок з польськістю через рідну мову і традицію, декларація про приналежність до польського народу, підкріплені громадянством або походженням батьків чи дідів або активною діяльністю в польській громадській організації протягом останніх трьох років. Іншими словами, приймається концепція як етнічного, так і політичного народу і ця остання дає можливість стати поляком - звичайно, за бажанням (підкріпленим декларацією про приналежність і володінням польською мовою) і за умови діяльності в польській організації.

В змісті статті 2, яка пов’язана зі статтею 15, є моменти, що викликають питання. Це, насамперед, невдале застосування окреслення “organizacji polskiej lub polonijnej”, яке є поточним, отже, незрозумілим не тільки з точки зору польськості чи полонійності (як поділити організації на польські і полонійні), але й ствердження, що дана організація є польською (навряд чи хтось заперечить, що, наприклад, товариство “Католицький цвинтар”, що діє в м.Житомирі, не є польським, але хто доведе це виходячі зі змісту цього формулювання). В свою чергу, в статті 15 вже говориться про “неурядову організацію, що є юридичною особою і веде діяльність, спрямовану на допомогу особам польської національності”. Окреслення, прийняте в статті 15 є більш стислим і фаховим, але забули додати запис, що містить стаття 13, де говориться про діяльність кандидата у вказаній організації “na rzecz jzyka i kultury polskiej lub polskiej mniejszoci narodowej”.

Список організацій, яки можуть приймати внески і доконувати оцінки знання польської мови, затверджує своїм розпорядженням Голова Ради Міністрів, про що йдеться в статті 15, але немає критеріїв їх оцінки, що викликає слушні побоювання коментаторів про те, що цей припис може становити знаряддям для впливу на організації, а сам список організацій, який можна буде прочитати в “Моніторі польському” з огляду на вказані нестислості у формулюваннях статей 2 і 15 може бути великою несподіванкою, а також предметом тиску на укладача списку, сприяти корупції і виникненню кланових угруповань в польському середовищі.

Зазначу, що на відміну від осіб, які можуть оскаржити рішення Консула про видачу Карти поляка, в компетенцію Ради не входить затвередження чи зміна списку організацій, які можуть виконувати функції стосовно надання Карти.

Зміст статей 6 і 7 детально окреслює права власника карти (на відміну від українського Закону про закордонного українця), з нього виникає, що найбільше отримаєть від карти особи, які будуть вчитися, працювати чи подорожувати по Польщі (але, наприкад, не пенсіонери, які не можуть розраховувати на лікування). Стаття 31 позбавляє студентів польських ВНЗ, які вчаться на основі карти, соціальної стипендії, житлової стипендії, стипендії на харчування і матеріальної допомоги.

За статтею 9 твориться новий орган – Рада у справах поляків при Голові Ради Міністрів, яка буде виконувати насамперед функції розгляду скарг на консула, який не видає карти поляка або ії позбавляє, при чому Голова Ради Міністрів сам призначає ії членів на 5 років, без участі інших державних органів, а відкликати члена Ради трудно (лише за скоєння злочину). В склад Ради входить 6 осіб, в тому числі половина повинна бути юристами.

Зміст статей 16 і 17 не становить особливих несподіванок, варто лише звернути увагу на факт, що карта втрачає чинність з моменту отриманя дозволу на проживання у Польщі, про що в попередніх статтях не говорилося. Зі змісту статті 18, яка говорить про те, що карта повинна показуватися разом з паспортом, виникає, що польські прізвища в карті поляка будуть писатися польськими літерами, але не польською мовою, тобто так, як вони записані в закордонномо паспорті. До речі, на відміну від посвідчення Закордонного українця, карта поляка видається в урочисто тільки по можливості.

В статті 19, яка говорить про випадки, коли Консул може відмовити у виданні карти, крім звичайних застережень (посвідчення неправди, підробка документів і т.п.) привертає увагу запис, що Карту не можуть отримати особи, які були репатріовані з Польщі до Радянського Союзу в період 1944-1957 рр. Відмовити у виданні Карти можна також у випадку, коли про це “przemawiaj ... wzgldy obronnoci, bezpieczestwa albo ochrony porzdku publicznego Rzeczypospolitej Polskiej” або “wnioskodawca dziaa lub dziaa na szkod podstawowych interesw Rzeczypospolitej Polskiej”. Цей запис порушує презумпцію невиновності особи, запитання викликає окреслення змісту “основних інтересів” (можливо, я помиляюся, і польське законодавство окреслює, що таке “дія на шкоду основним інтересам Республіки Польща”), а також факт, що рішення про це приймається консулом одноосібно. Ще раз хочу наголосити на тому, що ці рішення можна буде оскаржити в Раді до справ поляків.

Важливим є запис, що повинен особливо враховувати випадок, коли національність особи записана в паспорті (про це йде мова в статті 13). Доречно нагадати, що за бажанням зацікавленої особи паспортний стіл може внести на основі документів відповідний запис у український паспорт.

Стаття 20 теж не містить особливих несподіванок, вносить за то запис про поведінку, яка “uwacza Rzeczypospolitej Polskiej lub Polakom”, що становить додатковий пункт, за яким (разом з вказаними вище) можна позбавити Карти поляка. Юліан Тувім був би карти позбавлений, бо в свойому вірші писав, що “najserdeczniej uwaczam / Bogu, ludzkoci, ojczynie...”. І невідомо, чи Рада би помогла (як тут не згадати історію з похоронами Чеслава Мілоша в Кракові).

Центральний реєстр осіб, яким видано карту, буде доступний “za porednictwem urzdze teleinforma¬tycznych, bez koniecznoci skadania pisemnych wnioskw, ministrowi waciwemu do spraw wewn¬trznych, Szefowi Agencji Bezpieczestwa Wewntrznego, Szefowi Agencji Wywiadu, konsulom oraz organom Policji i Stray Granicznej, w zakresie niezbdnym do wykonywania zada ustawowych tych organw”. Без коментарів.

Перспективи застосування Карти поляка для Польщі і України

Застосування карти буде для Польщі означати підняття престижу польської держави і польської культури на міжнародній арені, а особливо на Сході. Звичайно, збільшиться міграції осіб польського (і непольського) походження, які прагнуть покращити свій життєвий рівень, а таких не бракуватиме – всі коментарі говорять про мільйон осіб, які можуть в перспективі кількох років отримати Карту поляка. Це значною мірою вирішить проблему заповнення вільних робочих місць. Так, карту Венгра на сьогодня отримало 800 тис. осіб (за кордонами Угорщини проживає 1,6 млн. угорців в Румунії, 580 тис. на Словаччині, 160 тис. в Україні), посвідчення закордонного українця з 2004 до 2006 року отримали 542 особи.

Польща також понесе витрати, насамперед фінансові – в цьому році 8,5 млн. злотих піде на навчання консулів, 2 млн. – на опрацювання і друк документу, передбачається дотація для організацій, які будуть збирати і переказувати подання до консульств. Загалом 24 млн. злотих що року виділятиметься на рефундування коштів видачи віз для 100 тис. осіб, біля 3 млн. йтиме на покриття коштів пільг для власвників Карти залізниці, загалом що року Польща витрачатиме на це 60-80 млн. злотих, хоча на 2008 рік в бюджеті заплановано резерв лише у 4,5 млн. злотих.

Наплив українських поляків може (про що коментатори мовчать) змінити характер польського суспільства, де поруч з демократичним представництвом інтересів можуть виникнути енклави кланово-олігархічних угрупувань, побудованих за українським зразком. Можливим є також сценарій появи в Польщі своїх етнонаціональних проблем, які мають місце в Німечині. На сьогодні Німеччина не визнає польської меншини, яка утворилася внаслідок переселення в свій час з ПНР громадян Польщі, які декларували свої німецьке походження. Через деякий час “польські німці” відчули себе “німецькими поляками” і почали активно створювати польські громадські організації. З огляду на прийняття в законі окреслення “політичного поляка” і активну діяльність українських громадських організацій, що фінансуються польським урядом набагато краще, ніж польські організації в Україні, сценарій появи великої кількості українських громадських організацій, що складається з власників або бувших власників Карти поляка, що отримали польське громадянство, видається цілком можливим.

Що стосується України, то застосування карти поляка спричинить відтік студентської молоді до Польщі. Краща підготовка для вступу в ВНЗ Польщі (без пільгових умов) буде вимагати додаткових занять, що покращить бюджет репетиторів, і не лише з польської мови. Перебування в Польщі великої кількості українських громадян буде з однієї сторони погіршувати ситуацію в Україні, бо до 2-7 млн. громадян України, що працюють за кордоном додасться ще що найменьше 500 тис. осіб з України. З іншой сторони, за даними омбудсмена Ніни Карпачової, за окремими експертними оцінками, українці, які виїхали за кордон (заробітчани., громадяни України, але потенційні емігранти), заробляють щомісяця понад 2 мільярда гривень або близько 400 мільйонів доларів, яки частково осідають в Україні. Так, за даними порталу www.NGO.if.ua прикарпатці, які працюють за кордоном, щомісячно присилали в 2005 році родичам в Україну щонайменше 60 млн. у.о., або більше ніж 700 млн. у.о. на рік. Сума, яку щорічно присилають в регіон прикарпатці, що працюють за кордоном, майже вчетверо перевищує обласний бюджет.

Відтік працездатних осіб погострить існуючу вже зараз в Україні проблему вільних робочих місць і збільшить міграцію зі Сходу, насамперед з Пакістану, що покличе за собою ускладнення міжетнічної ситуації в Україні і рост ксенофобії, про яку останнім часом починають дедалі частіше говорити представники правозахисних українських організацій.

Якщо говорити безпосередньо про українських поляків, то застосування карти може призвести до збільшення кількості осіб, що декларують себе поляками, активізації польського громадського руху, суттєву затримку процесу асиміляції, про що неодноразово (у випадку карти угорця) говорили аналітики – багатьом політикам в країнах, що межують з Угорщиною, карта перешкоджала (і перешкоджає) тому, що ускладнювала асиміляцію угорської меншини в їх країнах. Не можна також не згадати, що прецеденти невдалого підходу польських організацій до використання їх ролі в процесі рішення про певні привілеї вже були – згадаймо хоча б ситуацію з відправкою дітей на навання до Польщі або ситуацію зі стипендією Фонду “Семпер полонія”.

Сергій Рудницький, старший викладач кафедри філософії Житомирського державного університету
імені Івана Франка