На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Методи радянізації Західної України у 1939–1940 рр.

Версия для печати Версия для печати

Входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки у вересні 1939 р. – доленосна історична подія. В історіографічних дослідженнях проблема об’єднання українських земель у єдиній державі посідає важливе місце. Радянські вчені та історики діаспори в силу історичних обставин з різних концептуальних позицій підходили до висвітлення цього процесу. У різних виданнях вживаються як терміни «возз’єднання», «визвольний похід», «золотий вересень» так і «революція з-за кордону», «окупація», «приєднання», «анексія» і т. і. Радянські історики, часто попри свідчення архівних матеріалів, змушені були підходити до висвітлення процесу «радянізації» виключно з позицій політичної кон’юнктури. Історики діаспори, не маючи доступу до архівних матеріалів, мали свободу творчого пошуку й розглядали події з інших – теоретичних позицій. Наукові праці дослідників незалежної України акумулювали кращі традиції як вітчизняної, так і зарубіжної історичної думки. Неупереджене й багатопланове вивчення проблеми стало можливим у нових історичних умовах.

Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що проходили на західноукраїнських землях, охарактеризовано в окремих монографічних дослідженнях – О. Рубльова і Ю. Черченка «Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 – 60-ті роки ХХ ст.)» [1], Б. Яроша «Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект)» [2], М. Сеньківа «Західноукраїнське село: насильницька колективізація – 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст.» [3], О. Малярчука «Тоталітаризм проти західноукраїнського села» [4] та інших. Важливим якісним розширенням документальної бази вирізняється праця І. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз» [5].

Радянські історики проміжок часу з вересня 1939 р. до червня 1941 р., як правило, не поділяли на окремі періоди. Однак у наукових працях зазначалося, що «революційні дії у перші місяці після визволення характеризують основні риси демократичного етапу, який тривав з 17 вересня 1939 р. до 17 січня 1940 р. В результаті за короткий строк були створені передумови майбутніх соціалістичних перетворень» [6, с. 315].

Польські історики вважають, що період радянської окупації Західної України можна поділити на два відрізки часу. Перший – від 17 вересня 1939 р. і до 31 грудня 1939 р., який характеризувався тим, що нова радянська влада тільки формувалася. Подекуди в суспільному житті були ще помітні прояви колишнього польського державного устрою. Другий – від січня 1940 р. і до кінця червня 1941 р. – був уже часом, коли на Західній Україні повністю панував той самий режим, що й на всій території Радянського Союзу [7, с. 265].

У статті ставимо за мету визначити етапи радянізації Західної України в 1939 – 1940 рр. і ставлення до неї населення залежно від соціальної, релігійної та національної приналежності. На основі партійних архівних матеріалів чітко виокремлюються три періоди, відмінні за методами роботи, але спільні за суттю:

  • перший – 17 вересня 1939 р. – 10 грудня 1939 р. (формування тимчасових органів влади під безпосереднім контролем військових частин Червоної армії);
  • другий – 10 грудня 1939 р. – 3 лютого 1940 р. (перехід функцій тимчасових органів влади в руки створених органів радянської влади на місцях);
  • третій – лютий 1940 р. – червень 1941 р. (розбудова партійних, радянських, правоохоронних і господарських структур управління).

Червона армія за лічені дні взяла під свій контроль територію Західної України, а також розбила й полонила окремі польські військові підрозділи. В умовах військового стану розпочалося повсюдне формування так званої «народної влади»: у містах і повітах – управлінь, у волостях і селах – селянських комітетів «на чолі з комуністами» (яких тоді реально нараховувалося 20-30 осіб на воєводство спеціально відряджених ЦК КП(б)У, а волостей – більше сотні в кожному воєводстві). Ініціаторами їх створення виступало безпосередньо командування Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА). Для координації й об’єднання керівництва місцевими органами влади Військова Рада Українського Фронту від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожен із центрами у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку. Під контролем Червоної армії відбулися вибори до Народних Зборів Західної України (постанова Військової Ради Українського Фронту за підписом командуючого Українським фронтом командарма 1-го рангу – С. Тимошенка, членів Військової Ради Українського фронту М. Хрущова, Борисова, Кожевнікова).

Усі заходи, які впроваджувалися в життя західноукраїнського регіону тимчасовими органами управління, повністю відповідали політиці партії більшовиків і радянської влади, яка прибула «на танках». Працівники політвідділів військових частин і з’єднань, військові комендати в містах одночасно виконували адміністративні, господарські, правові, «політико-виховні та культурні» функції. Місцеве населення «правильно і заслужено» називало їх «комісарами» [8].

Більшовицькі партійні організації із самого початку були зрощені з паростками «нової влади». Хоча постанова ЦК ВКП(б) «Про створення первинних парторганізацій і оголошення прийому в партію» датована 1 жовтня 1939 р., тільки через три місяці після приходу Червоної армії відбулося створення мережі партійних організацій Західної України на базі присланих (відряджених) комуністів з інших територій УРСР і СРСР. У своєму послужному списку комуністи, які прибули відразу із військовими частинами РСЧА, наголошували на тому, що вони є «учасниками визволення трудящих Західної України» [9].

Для виконання рішення ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. у Станіславській області станом на 10 грудня було утворено 56 первинних партійних організацій та обрано керівні партійні органи [10]. Проведені партійні збори первинних парторганізацій «пройшли за активної участі комуністів, на високому ідейному рівні». З 942 відряджених на Станіславщину комуністів на зборах були присутні 859, або 91 %. Із числа присутніх узяли участь у виступах 715 осіб, або 84,4 %. «До керівного складу були обрані комуністи, які проявили себе на практичній роботі» [11]. Станіславський міськком і повітові комітети КП(б)У, як і всі інші, були зобов’язані «ще ширше розгорнути партійно-масову роботу серед безпартійного активу, вивчення його, розпочати прийом до кандидатів партії робітників, що надавали допомогу Червоній Армії в боротьбі з ворожими елементами та виявили себе в справі встановлення революційного порядку, а також прийом до кандидатів партії передових селян та інтелігенції. Колишніх членів КПЗУ – приймати до лав ВКП(б) в індивідуальному порядку, після ретельної та непоквапливої перевірки» [12]. Розглянемо, як відбувався цей процес мовою архівних партійних документів і як місцеве населення відреагувало на заклик вступати в ряди більшовицької партії, а також ленінського комсомолу.

Загальновідомо, що 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України прийняли декларацію «Про встановлення державної влади», яку підтвердили Верховні Ради СРСР і УРСР. Виходячи з рішень Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р., Президія Верховної Ради УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей у складі Української РСР», а 17 січня 1940 р. той самий законодавчий орган ліквідував старий адміністративний поділ. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. були реорганізовані тимчасові управління й волосні комітети в міськради й районні виконавчі комітети. У Станіславській області було створено 2 міськради, безпосередньо підпорядковані облвиконкому, 37 районних виконавчих комітетів, а в районах створено 10 селищних і 720 сільських рад [13].

Виходячи із цього, спеціальними рішеннями обласних комітетів більшовицької партії здійснювався перехід функцій тимчасових органів влади в руки новостворених органів радянської влади. Так, 3 лютого 1940 р. бюро Станіславського обкому КП(б)У прийняло постанову «Про організацію сільських Рад в області». Таким чином, на основі прийнятих постанов почали створюватися районні й сільські Ради. Усього в західних областях України було створено 6 облвиконкомів, 202 райвиконкоми, 14 міських, 89 селищних і 4944 сільські ради [14].

Однак процес передачі влади тимчасових воєводських, повітових, волосних управлінь і селянських комітетів у руки створених обласних, міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих проходив повільно з багатьох причин. Головна з них полягала в тому, що в мільйонних масах міського й сільського населення необхідно було виявити своїх прихильників. Окрім того, їх треба було ще й «виховати й організувати на виконання політично відповідальних завдань». В архівних документах, зі слів другого секретаря Калуського повітового комітету КП(б)У І. Г. Кучеренка, знаходимо: „Треба сказати, що до керівництва селянськими та волосними комітетами прийшли люди з невеликим досвідом роботи, з ними доводиться багато працювати, по декілька разів роз’яснювати їх роботу. У нашому повіті партійна організація – 39 ос. (32 члени і 7 кандидатів, 16 комсомольців)” [15]. Аналогічною була ситуація в усіх інших повітах краю. У своїй більшості це були неграмотні люди, забиті нуждою, вихідці з найбідніших верств сільського соціуму. У селянській психології авторитет мали ті особи, які володіли «моргами землі», здобули освіту, служили при війську, а особливо священицтво.

Колишні члени Компартії Західної України (ліквідованої в 1938 р. Виконкомом Комуністичного Інтернаціоналу на підставі сфабрикованих матеріалів про нібито широке проникнення ворожої агентури в ряди керівного партійного активу), вийшовши з польських тюрем, першими стали на підтримку нової влади. Так, у Станіславській області їх нараховувалося «50-60 осіб, усі інші працювали з націоналістами чи іншими ворогами» нової влади [16]. Такої кількості не вистачало в межах однієї волості, тому не дивно, що в тогочасних партійних документах ми знаходимо відповідь на питання – «На кому трималася нова влада?». На нараді секретарів повітових комітетів партії, комсомолу, комісарів і начальників політвідділів військових частин з питання про «стан партійно-масової роботи в області», проведеній 21 грудня 1939 р., другий секретар Коломийського повітового комітету КП(б)У О. І. Іванченко аргументує: «У нас сил мало. Правда, тільки при допомозі армії можливо провести ту работу, яку ми проводимо. Вони нам «крєпко» допомагають» [17].
Згідно з декларацією Народних Зборів Західної України «Про націоналізацію банків і великої промисловості» тимчасові органи влади розпочали експропріацію. На засіданні бюро Станіславського обкому КП(б)У від 18 грудня 1939 р. був зроблений підсумок. Бюро обкому КП(б)У констатувало незадовільний хід націоналізації промислових підприємств області. Особливо важко проходила націоналізація підприємств, підпорядкованих Облторгвідділу (повсюдно запроваджувалася незвична радянська термінологія, яка полягала в об’єднанні кількох слів в одне). Так, у системі Облмісцевпрому з 29 машинобудівельних та металобробних підприємств, що підлягали націоналізації, було націоналізовано лише 9, із 13 друкарень – 3 тощо. В Облторгвідділі з 523 торговельних закладів було опечатано лише 206, або 39 %. Відсутність повних даних та обліку всіх підприємств, торгових закладів і житлобудинків свідчить про те, що керівники Облмісцевпрому, Обллегпрому, Харчопрому, Облкомунвідділу, Облторгвідділу та інших неспроможні були вирішити непосильні завданням, що офіційно розцінювалося як „недооцінка політичної ваги в справі націоналізації підприємств та торгових закладів” [18].

Для виконання постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У «Про реорганізацію кооперації в областях Західної України» бюро Станіславського обкому КП(б)У від 25-26 грудня 1939 р. ухвалило: «Облспоживспілку та повітспоживспілки організувати на базі господарств існуючих кооперативних організацій, передавши їм, відповідно до рішення РНК УРСР, ЦК КП(б)У, а також рішення зборів кооперативних центрів у Львові від 20 грудня 1939 р., усе майно, матеріальні, грошові цінності та всю торгово-технічну базу системи Центросоюзу, Народної торгівлі, Сільського Господаря, Сполем, Маслосоюзу, Єдності, З’єдночення та системи Руського Ревізійного Союзу». До 20 січня 1940 р. необхідно було провести реорганізацію кооперативної системи всієї Станіславської області. Усі низові кооперативні організації в місті й селі, які за характером роботи відносилися до торговельно-заготівельної кооперації й входили до системи Ревізійного союзу українських кооперативів, «Народної Торгівлі», польських союзів «Кулко Рольніче» та «Сполем», об’єднувалися в єдині сільські споживчі кооперативні товариства. Робота з реорганізації кооперативної системи проводилася через загальні збори пайщиків під безпосереднім керівництвом повітових комітетів КП(б)У та управління Облспоживспілки. Кооперативні організації системи «Маслосоюзу», «Малопольського молочарського союзу» та єврейського молочарського союзу «Хема» об’єднувалися та підпорядковувалися єдиній державній системі споживчої кооперації. Повітові комітети КП(б)У взяли безпосередню участь у проведенні реорганізації системи споживчої кооперації, виборах її керівних органів, «очищенні її апарату від класово-ворожих буржуазно-націоналістичних елементів та зміцненні апарату перевіреними та політично-надійними діловими людьми» [19].

Єврейський історик Ш. Редліх у своїх спогадах пише: «Майже всі з новопризначених євреїв раніше брали активну участь у діяльності КПЗУ і відбули покарання за політичну діяльність у тридцятих роках. Це були переважно молоді люди двадцятирічного віку без жодного адміністративного досвіду. Деякі з них будуть замінені за лічені тижні совєтськими посадовцями. Під час цієї початкової фази Совєти вочевидь практикували призначення місцевих комуністів і симпатиків на вищі посади й залишення декого з довоєнного польського персоналу їхніми заступниками і помічниками. Найважливіші посади були з часом зайняті новими кадрами з Совєтського Союзу. Тим, хто був призначений спочатку, надали другорядну чи третєрядну роботу» [20].

Первісна оцінка радянської влади як «визволительки», аморфної та «примітивного розгардіяшу» поступово змінювалася. За кілька місяців свого утвердження тоталітарний режим сталінського зразка швидко опанував ситуацію як у містах, так і в сільській місцевості. Адміністративно-командні методи керівництва заповнили всі сторони життя. Усеохопний контроль партійно-радянської влади, свавілля спецслужб розкрилися у всій своїй сутності. «За кілька тижнів після приєднання НКВС установив контроль над усіма сферами життя. Масові арешти було проведено вже в другій половині жовтня 1939 року, і в 1940-му кількість їх зросла. Заарештовували переважно польських військових офіцерів, землевласників, бізнесменів, поліцаїв і членів довоєнних польських організацій, таких як скаути й «Союз стрільців». Іноді людей арештовували невмотивовано. У великих і малих містах у в’язницях сиділи тисячі. НКВС заарештував українських політичних лідерів і членів українського націоналістичного підпілля. Тисячі українських активістів тікали до окупованої німцями Польщі» [21].
Резонансною в номенклатурних колах стала «справа Адамовського», яка фігурує в низці тогочасних партійних документів. Спеціальна постанова Станіславського обкому КП(б)У «Про антипартійні дії члена партії – Адамовського П.І.» від 16 грудня 1939 р. показово обговорювалася в партійних осередках і державних, правоохоронних, господарських органах управління. Проведеною обкомом КП(б)У перевіркою було встановлено, що член КП(б)У П. І. Адамовський у своїй роботі на посаді голови комітету Ляхівської волості Станіславського повіту припустився ряду «антипартійних явно провокаційних дій». У селі Ляхівці П. І. Адамовський, окрім «селянського комітету», організував селянський «комітет незаможних селян – КНС», які широко практикувалися в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття під час колективізації України. Організація КНС викликала незадоволення в середняцькій частині села й «була підставою до активізації ворожих дій куркульської верхівки проти заходів радянської влади».

Згідно з розпорядженням комуніста П. І. Адамовського, співробітники волосного комітету тт. Оніканюк і Бесараб 7 грудня на зборах селян села Ляхівці, на яких були присутні 170 громадян, «приступили шляхом складання списку і відібрання підпису бажаючих – до організації колгоспу». При записі від імені П. І. Адамовського ці уповноважені влади обіцяли дати кожному селянину хату, корову, один гектар землі та 12 кілограмів хліба на трудодень. Список із підписами бажаючих вступити в колгосп нараховував 77 осіб. Уже 9 грудня для розміщення комісії з переобліку військово-зобов’язаних він видав розпорядження «попу села Саджево Ляховецької волости Нікитину» такого змісту: «Волосний комітет приказує Вам звільнити дім в 24 години до розпорядимости військових частин. Зарядження це видається на тій підставі, що дім, котрий Ви замешкуєте, являється державною власністю». Отримане «розпорядження піп Нікитин використав для своїх провокацій, зібрав віруючих, які в кількости до 200 чол. при переїзді в Саджево 10 грудня Адамовського із співробітниками волосного комітету Кецея і Мутровича, з контрреволюційними викриками накинулись на них, побили Кецея і Мутровича. Адамовський сховався у приміщенні театру». З метою розсіяти натовп П. І. Адамовський, зустрівши іншого священика – Надрагу, – з погрозами наказав йому заспокоїти натовп селян. Священик Надрага використав це у своїх «провокаційних цілях», звернувся до селян із такою промовою: «Селяни, всяка власть від бога і радянська власть теж прислана богом, а тому я Вас прошу розійтись по домам, а не то я остаюсь заложніком, мене арестують» [22].

Указані «недоліки в роботі» П. І. Адамовського «являються нічим іншим як ґрунтом для активізації класового ворога, націоналістів усіх гатунків, які й використали у своїх контрреволюційних цілях безхребетність та політичну сліпоту Адамовського». Тому бюро обкому КП(б)У ухвалило: «За допущення антипартійних, явно провокаційних дій: організацію «комітету незаможних селян», організацію колгоспу провокаційним методом, за намагання виселити попа з житлового будинку, що викликало обурення віруючих, П. І. Адамовського, члена КП(б)У з 1932 року з членів партії виключити. Зобов’язати обласного прокурора тов. Гладкого негайно провести слідство на Адамовського для притягення його до судової відповідальності» [23].

В іншій архівній справі (стенограмі наради) перший секретар Станіславського міському КП(б)У М. В. Груленко дає настанови на пропозиції другого секретаря Коломийського повітового комітету КП(б)У О. І. Івченка. Так, останній щодо покращення методів агітаційно-пропагандистської роботи розмірковував: «Треба сказати, що ми йдемо второваними шляхами у формах агітації. Необхідно, щоб форми агітації були більш гнучкішими. Ми робимо те, що обком партії нам вкаже. Але чому би нам не доповнювати вказівки? Чому би нам не читати газети, літературу? Чому би нам не проявляти ініціативу?». На що перший секретар авторитетно зауважив: «Не можна проявляти ініціативу, інакше получиться так, як у Адамовського» [24].

Усі політичні партії, окрім комуністичної, були заборонені, а також громадські інституції неполітичного спрямування. Політика войовничого атеїзму відштовхнула частину населення, яка радо вітала прихід нової влади. Особливі гоніння впали на Греко-католицьку церкву, яка користувалася серед українського народу найбільшим авторитетом і довірою. Вона складалася з 3040 парафій, які об’єднували 4,3 мільйона віруючих, 4440 храмів і каплиць, Богословської академії у Львові, п’яти духовних семінарій, двох духовних шкіл, 127 монастирів і монастирських домів [25].

У перші місяці встановлення радянської влади окремі партійні працівники намагалися апробованими на території СРСР методами вести боротьбу з «релігійним дурманом». Проте, зустрівши масовий опір населення, влада перейшла до політики вичікування, зміцнення своїх позицій. У цілому, релігійне питання було відкладене на перспективу. У партійних документах знаходимо широке обговорення «розмови священика із представником влади»: «... Один піп заявив голові сільради, що релігія тут настільки сильна, що ми Вам будемо вказувати, що робити, а не Ви нам» [26]. Молоді партійні функціонери, які виховувалися в Радянському Союзі в атмосфері безбожництва й войовничого атеїзму були здивовані, наскільки західноукраїнський народ був «побожним і віруючим». Їх дивувало, що при зустрічі було прийнято цілувати руку священику, а українці-галичани обов’язково віталися словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу!». У сільській місцевості обов’язково віталися з незнайомою людиною. Суспільний світогляд тоталітаризму, побудований на марксистсько-ленінсько-сталінській теорії, зіштовхнувся з протилежною ідеологією, яка базувалася на релігійно-гуманістичних засадах, напрацьованих століттями. Отже, колосальний досвід, набутий більшовицькою партією за кілька десятиліть у плані знищення опонентів, необхідно було відкласти на перспективу.

Станом на 10 квітня 1940 р. у рядах партійних організацій більшовиків Станіславської області нараховувалося вже 1788 осіб дійсних членів партії і 616 кандидатів. Звичайно, що для східних областей України – це було менше середньої міської організації. Якщо врахувати, що радянізація сім із половиною місяців тому розпочиналася 26 комуністами області при наявності 11 повітів, то динаміка росту говорить сама за себе. Проте аналіз членства в партії відповідно до займаної посади показує, що буквально всі комуністи й кандидати партії були керівними партійними, радянськими, господарськими та правоохоронними працівниками. Вони скеровувалися ЦК партії на роботу в західноукраїнські області з інших регіонів радянської України та всього СРСР. Так званих рядових комуністів майже не було, частина взагалі не володіла українською мовою. Необхідно звернути увагу на те, що з 221 парторганізації області найбільша кількість припадала на партійні й радянські установи – 187, виробничі – 18 і транспортні – 16 [27]. За підрахунками, 427 осіб – керівні партпрацівники, 1132 – керівні господарські й радянські кадри, інші – оперативні працівники на транспорті й правоохоронці. Більшість «відповідальних працівників» – це люди, які вперше прийшли на керівні пости. Із 39 перших секретарів райкомів партії вперше на секретарській роботі були 24 особи, із 39 других секретарів – 34, із 39 третіх – 36 осіб. За усталеним зразком на найнижчу й середню керівну ланку управління, де займали другорядні посади, залучалися представники місцевого населення. Так, на цей же час на керівну господарську й радянську роботу було висунуто із місцевих 1042 особи (із них 496 жінок). Розглянемо, на які ж посади головним чином вони висувалися. Заступниками голів міськрад і райвиконкомів працювали 45 осіб, заввідділами відповідно 169 і головами сільрад – 780 осіб. Однак згідно зі штатним розкладом значна частина другорядних посад залишалися вакантними, не вистачало «перевірених і вихованих працівників». Так, неукомплектованість районних апаратів лише інструкторами сягала 214 осіб [28].

Не дивно, що за професійним рівнем такий апарат управління був далеким від того, щоб «успішно і вчасно» виконувати численні директиви центру. Паралельно зі створенням різноманітних структур управління відповідними органами проводилася «чистка від класово-ворожих елементів». У першу чергу це стосувалося системи торгівлі, яка у своїй основі залишалася старою. Частина власників перейшла на роботу до нової влади, залишивши за собою міцні позиції в цій сфері діяльності. Перевірка відділом кадрів обкому партії торговельних організацій «з’ясувала, що із 600 перевірених – 460 це не наші люди, які не повинні працювати в системі торгівлі. Багато із них мали свій гандель» [29]. При цьому нова влада велику увагу звертала на «національне питання». У таких організаціях, як Птахопром, Яйцепром й інших керівний склад на 75-80 % складався з представників польської національності. Це в той час як в області нараховувалося 75-80 % українців. «Ми не можемо терпіти такого положення, коли в апараті торговельних організацій переважає польське населення. Якщо вже на работу приймається за національністю поляк, то треба уважно його вивчити, бо те, що викрили органи НКВС, нам багато про що говорить…» [там само].

Аналогічною була ситуація і в інших сферах. Значне «засмічення апарату» спостерігалося в системі охорони здоров’я. Із перевірених 250 осіб було «викрито» 95 «класово-ворожих елементів». У системі зв’язку 75 % апарату займали особи, поставлені ще польською владою. Так, охороною центральної пошти Станіслава керував колишній польський офіцер Опорський, який у 20-х роках воював проти більшовиків і був нагороджений двома медалями та хрестом. Відповідні органи радянської влади «викрили» там ще 123 особи колишніх прапорщиків та офіцерів польської армії [30].

Утілювати політику партії й виховувати молоде покоління була покликана Станіславська обласна комсомольська орнізація, яка на 10 квітня 1940 р. у своїх рядах нараховувала 1823 члени ЛКСМ, із них новоприйнятих 869 осіб, у тому числі 286 дівчат. В області також було створено 15 піонерзагонів із 296 піонерами. Цікавою, на наш погляд, є характеристика комсомольських рядів за національним складом: українці – 661, євреї – 182, росіяни – 13, поляки – 11, інші – 2 особи [31]. Це при тому, що, згідно з офіційними джерелами, українців у Станіславській області нараховувалося 987521, або 75,85 %; поляків відповідно 200084, або 15,02 %; євреїв – 107023, або 8,10 %; інших – 20449, або 1,03 % [32]. Отже, серед польської робітничої молоді проводилася «недостатня робота» щодо поповнення її лав комсомолу. Іншими словами, серед польської молоді особливо були поширені націоналістичні погляди й назагал поляки не підтримували нововведень радянської влади, яка позбавила їх державності.

Більшовицькі керівники області, спираючись на інформацію своїх спецслужб, робили реальні висновки про політичну ситуацію в краї. Вона зводилася до того, що «треба витягати націоналістів із підпілля на сонечко, розвінчувати і бити цих людей. Контрреволюція «крєпко» підняла голову. Що характерно? Те, що всі націоналісти об’єдналися. Вже немає бундівців, радикалів, ні партій всяких інших відтінків. Вони працюють єдиним фронтом. Що ще характерно? Поляки блокуються з націоналістами під спільним лозунгом боротьби з більшовизмом на території Західної України. Є факти, коли вони збираються разом з цілого ряду питань. Це абсолютно закономірне явище. Всяка контрреволюційна сволоч, якого би відтінку вона не була, підпорядкована одній меті – боротьбі за капіталістичну економіку, за капіталістичне панування. Навіть єврейські організації і ті ідуть єдиним фронтом. Як це не дивно, але вони блокуються з польськими і українськими націоналістичними партіями, особливо сіоністська партія поалейціон. Вони ідуть єдиним фронтом проти більшовиків, проти Радянської влади» [33]. Об’єктивно акцентувалася увага на тому, що «вони релігію вважають основною ланкою, за яку можна взятися і вести свою ворожу роботу, адже у них все вибито із під ніг, а релігія залишилася» [там само]. Товариш М. В. Груленко наголошував своїм підлеглим однопартійцям: «Попи ведуть відкриту контрреволюційну роботу в церквах і костелах. Їх проповіді направлені проти Радянської влади. Я не хочу вас направити на те, що давайте ксьондзів бити. Прийде їх черга. Але тут треба зробити все грамотно. Треба вчитися на окремих фактах. Щодо землі. Зараз давайте не відбирати землю у попа. Через відомий проміжок часу ми попа розкладемо так, що від нього нічого не залишиться» [34].

Ідеологічна робота більшовицької партії в масах була покликана стати «контрударом» релігійним щотижневим проповідям у «культових спорудах», яких нараховувалося, за нашими підрахунками майже десять тисяч (українські церкви, польські костели, єврейські синагоги). Агітаційно-масова робота розгорталася шляхом проведення велелюдних мітингів і демонстрацій. Кожен член ВКП(б) був зобов’язаний брати активну участь у читанні лекцій, проведенні різноманітних бесід із місцевим населенням, роз’ясненні положень «найпередовішої, найдемократичнішої Сталінської Конституції» тощо. Поповнення рядів більшовицьких західноукранських первинних партійних організацій відбувалося головним чином за рахунок надісланих «перевірених бійців партії» з інших областей України, які займали там найрізноманітніші посади. Так, із розглянутих нами 256 анкет делегатів першої Станіславської обласної партійної конференції, що відбулася 24 квітня 1940 р. з правом ухвального голосу, у графі під номером 11 «Чи був в інших партіях?» і 12 «Чи належав до опозиційних та антипартійних угруповань, коли, де?» усі відповіді – «ні» [35].

Справа «ідейного перевиховання» народних мас ускладнювалася відсутністю «провідної верстви» – робітництва, яке було нечисельним і за національністю у своїй більшості поляками. Західноукраїнські землі в промисловому відношенні залишалися відсталим краєм із домінуванням сільських аграріїв і відповідною індивідуалістичною психологією. Так, згідно з офіційними даними селяни становили 85,5 %, робітники – 6,2 %, ремісники – 2,9 %, торговці – 3,1 %, службовці й інтелігенція – 2,3 % [36]. Ці обрахунки щодо соціального статусу населення можна ставити під сумнів, оскільки велика кількість біженців із території Польщі, окупованої німцями, вносила відповідні зміни в демографічну ситуацію краю. Однак у цілому явно домінувало сільське населення. Реальною владою на селі традиційно залишалася сільська громада – «схід поважних ґаздів» (за визначенням нової влади – «куркулів») на чолі зі священиками («попами») й учителями («сільською інтелігенцією»). Необхідно було врахувати й географічні умови – пригірську й гірську місцевість Карпат. Гірські жителі (гуцули) вирізнялися своєю віковою й неповторною в повсякденному житті самобутністю.

Велику, але малоефективну допомогу в справі ідейного виховання народних мас надавала армія, її політвідділи. Військові підрозділи, розташовані як у містечках, так і вздовж нового кордону, повністю контролювали територію Західної України. Окрім охоронних функцій, армія була покликана створювати ілюзію «широкої активності народних мас». Після проведення нею підготовки й самих виборів до Народних Зборів Західної України потреба в її всебічній роботі зростала. За відсутності первинних партійних осередків у сільській місцевості, при наявності двох-трьох десятків комуністів на район, які не спроможні були заповнити штатні посади апарату управління, саме військові частини РСЧА виступали як агітаторами, так і безпосереднім механізмом утілення суспільно-політичних заходів радянської влади [37].

Промовистим був виступ начальника політвідділу Аверіна на обласній нараді секретарів райкомів КП(б)У, голів райвиконкомів, голів, заступників та секретарів окружних виборчих комісій 5 березня 1940 р.: «У нас погана справа з українською мовою. У нас в армії майже всі розмовляють на російській. Роботу серед місцевого населення приходиться вести на українській, це дуже трудно і це надзвичайно гальмує роботу. Безумовно, вихід можна би було знайти – організувати гуртки з вивчення української мови, але у нас таке положення, ви про це знаєте, сьогодні ми тут, а завтра нас можуть перекинути на фінляндський фронт і т. д.» [38]. Так, у місті Коломиї на Станіславщині з 35 виборчих дільниць під час виборів кандидатів у депутати Верховної Ради УРСР і СРСР – 12 (третя частина) припадала на військові частини. Це громадяни держави, які народилися й виховувалися на зовсім інших цінностях (території СРСР), але «політичний вибір» яких зараховували на рахунок населення Західної України [39].

Неофіційний поділ населення на «політично грамотних – своїх» і «політично відсталих – місцевих» ще більше сприяв відчуженню. Партійні функціонери вважали престижним спілкування російською мовою, незважаючи на те, як до цього поставляться «західняки». На тій же нараді Груленко повчав секретаря Болехівського райкому КП(б)У: «Погано, тов. Горобець, ви сам українець, а розмовляєте російською мовою і коли ви так у районі розмовляєте, то вас, очевидно, так і понімають. Це неправильно, що ви розмовялєте російською мовою. В районі треба розмовляти українською мовою, тут вас понімають, а там у районі вас можуть не зрозуміти. Це і політично, і організаційно, коли хочете, неправильно, що ви розмовляєте російською мовою. Треба вивчати українську мову і розмовляти українською мовою, з тим, аби вас розуміли селяни» [40]. Для селян було показовим, коли попередні польські чиновники розмовляли чужою для них польською мовою, то тепер нова влада малозрозумілою – російською. Тим більше, що на загал широко використовувалася велика кількість нових незрозумілих термінів, незвичне об’єднання слів на зразок «раднарком», «обком», «облмісцевпром», «обллегпром», «облкомунвідділ», «облторгвідділ», «райком», «харчепром», «птахпром», «райвиконком», «райпарторганізація», «райспоживспілка» і десятки інших.

Питання української мови часто піднімалося вищим партійним керівництвом на високих нарадах. Завідувач попагандистсько-агітаційного відділу ЦК КП(б)У Лисенко роз’яснював своїм підлеглим однопартійцям суть ленінсько-сталінської національної політики в умовах Західних областей України: «Є такі випадки, коли навіть ті товариші, які гарно розуміють і розмовляють українською мовою, але нею не користуються. І це неправильно, тому, що це дає піщу різним націоналістам – польським, єврейським. Мовляв, ніякої Західної України нема, а є Польща, тепер вона окупована Росією і України нема. Є цілий ряд випадків, коли у Львові в трамваї звернешся до поляка українською мовою, то він відповідає тільки російською. Цим самим він хоче підкреслити, що ніякої України нема, а що є Польща, яка окупована Росією і навіть є цілий ряд ворожих дій. Це безумовно класовий ворог проводить свою лінію… Треба показати, товариші, що Західна Украна, всі міста – і Львів, і Станіслав, і інші – є старі українські міста, які були зайняті Польщею. Треба показати, що тут український народ, який зараз звільнений від панського ярма і живе щасливим життям, треба повсякденно популяризувати і розмовляти українською мовою». Далі Лисенко звертав увагу партійних і господарських керівників районів на той факт, що буквально на кожній вивісці в Станіславській області є помилки. Усі вивіски на крамницях та в громадських місцях мали бути приведені у відповідність зі східними областями України, а не «одне слово по польські, друге по українські, а третє по російські» [41]. Вихід із ситуації вбачався й у тому, що партійний актив мав постійно і чесно вивчати твори основоположників марксистсько-ленінсько-сталінської доктрини. Ставилося завдання негайного оволодіння «Коротким курсом історії ВКП(б)» – «енциклопедією наших знань». Кожний комуніст був зобов’язаний вивчити всі 12 глав (350 сторінок) і систематично працювати над підвищенням свого ідейно-політичного рівня [42].

Відповідальні працівники апарату управління у своїх звітах і виступах зазвичай використовували кліше на зразок «по району настрій здоровий, але в окремих селах є прояви контрреволюційної діяльності», «населення приймає активну участь і допомагає в проведенні заходів радянської влади», «маємо окремі моменти прояву антирадянських вилазок», «ворожі елементи активізували свою діяльність», «націоналістична сволоч різних відтінків гальмує втілення політики партії на селі», «попи ведуть відкриту антирадянську пропаганду», «нам крєпко допомагає армія», «всі трудящі нашого району вивчають Сталінську Конституцію», «хай живе великий вчитель і вождь всього світового пролетаріату товариш Сталін», «слава непереможній Червоній Армії» тощо. Наведемо промовисту цитату з архівних матеріалів: «Кулаки та інша наволоч у своїй ворожій роботі наглі. Наприклад, у сільраду, де сидять голова, заступник і актив, приходить кулак із заявою – хліб у мене необмолочений, але коли пошлете всіх безробітних (указуючи на всіх присутніх у сільраді ) – хліб здам» [43].

Висновок

Об’єднання українських земель у єдиній державі 1939-1940 рр. українське та частково єврейське населення Західної України назагал вітало й покладало на цей історичний акт великі надії. Проте досить швидко стало очевидним, що «не за таку Україну боролися і мріяли». Тоталітаризм безпощадно насаджував свою політику в усіх сферах життя, прикриваючись волевиявленням усього народу, незалежно від національності. Радянізація західноукраїнських областей здійснювалася за безпосередньої участі Червоної армії та надісланих перевірених партійних кадрів. Із метою подолати масовий опір заходам радянської влади на селі робився наголос на розкол селянства, перш за все – за національною й релігійною приналежністю. Західноукраїнське село того періоду в національному відношенні було надзвичайно строкатим: українці (русини), поляки, євреї (у тогочасному дискурсі – жиди), німці, цигани та ін. Зрозуміло, що заможна верства селянства (куркулі) становила невеликий відсоток. У першу чергу вістря боротьби спрямовувалося проти привілейованої частини сільських мешканців колишньої польської держави – осадників («мазурів»), яких нараховувалося в селах Західної України біля 30 тисяч осіб. Ненависть українського селянства як до польського поміщицького двору, євреїв-лихварів, німців-колоністів, так і осадників-поляків використовувалася із метою подолати й не допустити організованого опору радянській владі.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Рубльов О.С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 – 60-ті роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко. – К. : Наукова думка, 1994. – 350 с.
2. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект) / Б. О. Ярош. – Луцьк : Надстир’я, 1995. – 176 с.
3. Сеньків М. В. Західноукраїнське село : насильницька колективізація – 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст. / М. В. Сеньків. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 292 с.
4. Малярчук О. М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села / О. М. Малярчук. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2008. – 228 с.
5. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 : Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Документи і матеріали / І. Г. Білас. – У 2 кн. – К. : Либідь – Військо України, 1994. – Кн. 2. – 688 с.
6. Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / [редкол. Ю. Ю. Сливка та ін.] – К. : Наукова думка, 1989. – 488 с.
7. Яровий В. Польське підпілля на території Західної України в 1939-1941 рр. / В. Яровий, І. Ілюшин // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. : Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 21-22 листопада 1996 р. – Івано-Франківськ : Плай, 1997. – С. 265-268.
8. Державний архів Івано-Франківської області (далі ДАІФО). – Ф. П – 1, оп. 1, спр. 6, арк. 17-18.
9. Там само, спр. 61, арк. 25.
10. Там само, спр. 1.
11. Там само, спр. 2, арк. 2.
12. Там само, арк. 4.
13. Там само, спр. 6, арк. 25.
14. Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / [редкол. Ю. Ю. Сливка та ін.] – К. : Наукова думка, 1989. – С. 317.
15. ДАІФО. – Ф. П – 1, оп. 1, спр. 5, арк. 4.
16. Там само, арк. 39.
17. Там само, арк. 26.
18. Там само, спр. 2, арк. 15-16.
19. Там само, арк. 22-23.
20. Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах. Поляки, євреї та українці, 1919–1945 / Ш. Редліх. – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2002. – С. 147.
21. Там само. – С. 144.
22. ДАІФО. – Ф. П – 1, оп. 1, спр. 3, арк. 1-2.
23. Там само, арк. 3.
24. Там само, спр. 5, арк. 26.
25. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / В. Марчук. – Івано-Франківськ : Плай, 2001. – С. 107.
26. ДАІФО. – Ф. П – 1, оп. 1, спр. 5, арк. 25.
27. Там само, спр. 6, арк. 23.
28. Там само, арк. 115-116.
29. Там само, арк. 118.
30. Там само, арк. 117.
31. Там само, арк. 26-27.
32. Там само, спр. 7, арк. 5.
33. Там само, спр. 5, арк. 46-47.
34. Там само, арк. 56.
35. Там само, спр. 9, спр. 10.
36. Там само, спр. 7, арк. 6.
37. Там само, спр. 62, арк. 5.
38. Там само, арк. 53.
39. Там само, арк. 17.
40. Там само, арк. 10-11.
41. Там само, спр. 63, арк. 19-20.
42. Там само, арк. 16.
43. Там само, спр. 62, арк. 50.

ОКСАНА ЛЕВИЦЬКА,
здобувач кафедри загальноекономічних та гуманітарних дисциплін
Івано-Франківського інституту менеджменту Тернопільського
національного економічного університету, м. Івано-Франківськ

ЖУРНАЛ «СХІД» №7


| Количество показов: 19222 |  Автор:  Оксана Левицька |  Голосов:  10 |  Рейтинг:  3.26 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Верьовкін Олександр

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Текст у світі текстів Празької літературної школи

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua