На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Як обіцяюче все починалось!

Версия для печати Версия для печати

Продовжуємо цикл публікацій до 20-річчя Народного Руху України.

Дивитись:

Народний рух: роздуми про здійснене і майбутнє

Рух – місце в історії

20 років Руху: боротьба продовжується

Народный Рух Украины: как это начиналось

РУХ був дійсно українською Громадою. До нього прийшли вчорашні політв’язні й комуністи, митці й робітники, пенсіонери й студенти

8-10 вересня 1989 року в Києві в актовому залі політехнічного інституту відбувся Всеукраїнський установчий з’їзд НРУ (Народний Рух України за перебудову). Це була вершинна завершальна подія багатьох як столичних, так і регіональних громадських ініціатив, метою яких повинні були стати кардинальні зміни в житті тоді ще Української РСР.

Хто першим сказав про необхідність створення в Україні альтернативної комуністичній громадсько-політичної організації, сьогодні встановити важко. Картковий будинок радянської імперії розсипався на очах здивованих націй та народів, яким більшовицькі утопісти обіцяли соціалістичний рай, де "всім усе за потребами, а з кожного – згідно з його здібностями".

Зрозуміло, що лідирували в цих починаннях західні області. Здається, усе ж можна вважати місцем народження РУХу Тернопіль, бо саме в цьому місті була створена його перша масова організація.

РУХ був справді народною всеукраїнською організацією.

І патріотичною!

Наголошуємо на цьому невипадково хоча б тому, що РУХ давав шанс усім долучитися до загальнонаціональної справи й у такий спосіб і самому пережити катарсисне (очищувальне) почуття відродження, і виконати свій громадянський обов’язок. Усі ми жили в тоталітарному суспільстві, багато хто (особливо з еліти: творчої, політичної, військової) піддався життєвому конформізму й ідеологічному пристосуванству. Бо "хто не з нами, той проти нас". Виходів було лише два: або прийняти долю свого народу й переживати з ним і радості, й горе, або йти на чужину (так народилися друга, третя й четверта хвилі еміграції). Зрозуміло, що всі не могли залишити Батьківщину, бо, як говорив В.Стус, "хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту?".

Отже, РУХ був дійсно українською Громадою. До нього прийшли вчорашні політв’язні й комуністи, митці й робітники, пенсіонери й студенти.

Неоптимістичне сьогодення примушує уважно ще раз проаналізувати становлення й розвиток РУХу, бо:

а) Україна не пережила, як Чехія, зокрема, люстрації (не допуск до влади тих, хто скомпрометував себе, насамперед, активних представників комуністичного режиму);

б) Українське суспільство історично було розділене колонізаторами на Лівобережжя, й Правобережжя…

Додамо ще мовну проблему, якою цинічно зловживають противники Незалежності, чудово розуміючи, що вона, насамперед, – наслідок низького освітнього та культурного рівня суспільства (у США нині середньостатистичний загальнонаціональний освітній рівень – кілька курсів вузу, наближається до цього Європа). Особливо тут фарисействують прихильники ленінізму, добре пам’ятаючи, що їхній вождь і сам знав кілька європейських мов і постійно виступав за багатомовність, розуміючи це як ознаку цивілізованості особистості, її прагнення до взаєморозуміння зі світом.

Повторюся, що РУХ більшістю нації бачився як непартійний незалежний національно-патріотичний поступ (з наголосом на патріотизмі).

До речі, сьогодні з словника українських політиків майже зникли слова "патріотизм", "вітчизна". Ще англійський есеїст і мовознавець ХVIII століття Семюел Джонсон – прихильник гуманізму доби Відродження, захисник прав людини – наголошував на обов’язку цивілізованої людини бути моральною. А коли вже так склалося, що хтось оступився, то єдина сила, котра здатна повернути будь-кого до гідного життя – це любов до батьківщини, тобто патріотизм. Саме так трактується і зміст відомого живописного полотна Рембрандта "Повернення блудного сина".

Словом, РУХ мав історичне покликання й призначення, подібне до європейських, котрі привели "старий світ" до заможного життя, торжества закону й розквіту культури та науки.

Цим перспективам РУХ був вірним у перший – допартійний – період. Тому він і став об’єктом спочатку нищівної критики, а потім відкритого руйнування.

Україна тоді мовчки спостерігала, як РУХ трансформувався в провінційну політичну партію без виразного ідеологічного обличчя, й головне – без суспільного грунту.

Чи не тому так швидко забулися ті перші кроки РУХу? І чому так сталося? Чи не тому, що саме Патріотизм (не плутати з партвідданістю) був основою єднання народу в Народному Русі України?

Може й парадоксально, але ініціатори-активісти РУХу сьогодні в більшості забуті.

Хтось іронічно (чи зле) посміхнеться, але одним із тих, хто започатковував цю організацію, був "вічний ідейний комуніст" Б.Олійник. Але не святкуються річниці РУХу на всеукраїнському державному рівні (20-річчя – тут приємний виняток). Влада соромиться РУХу чи що?

Чи не тому Петро Таланчук – тодішній ректор Київського політехнічного інституту, котрий усупереч партійним наказам та погрозам надав актовий зал свого вузу для проведення установчих зборів РУХу, відверто ігнорується і вчорашньою, і нинішньою владою щодо урядових відзнак? Ця мужня людина не лише не удостоєна звання Героя України, а й досі не має жодної державної нагороди.

І це в той час, коли Героями стали ініціатори антиукраїнського Сєвєродонецького зборища, відверті українофоби й маніакальні прихильники повернення нашої країни в статус колонії Москви.

Чи не тому відсутнє досі солідне дослідження – Історія РУХу. Не видані стенограми з’їздів Руху (окрім першого). Майже втрачені відеозаписи цих історичних подій (відеоплівки з’їздів сьогодні перебувають у 2-х особистих колекціях громадян України, державні архіви їх не мають – прим. ред.).

Звідси й "темні місця" в літописові тих днів, самозванці й егоїстичні "спогади"...

Чому так сталося?

Тепер, з відстані двадцятиліття, деякі відповіді можна змоделювати.

Наприклад, поміркуймо про те, що вже згадувані подібні громадські організації в балтійських країнах Латвії, Литві та Естонії одержали чітку (можна сказати "тверду") назву "фронти". Бо їхні лідери (як вожді польської "Солідарності") знали, чого хотіли: бачити одвічну мету – негайний вихід із СРСР і проголошення Незалежності, за що треба було боротися.

Україна пройшла цей шлях без крові, що, зрозуміло, добре.

Але РУХ – це не фронт. Провідники РУХу, звичайно, знали, чого вони хочуть, але публічно говорили про еволюційний спосіб переходу до Незалежності, про співпрацю з усіма політичними силами, навіть із комуністами. Тому наші європейські сусіди – колишні країни так званого "соціалістичного табору" діяли рішуче: розрив із Москвою на зовнішньому фронті й усунення від влади комуністів на внутрішньому.

До ІІІ Всеукраїнського з’їзду і лютому-березні 1992 року РУХ очолював Іван Драч. Потім до керівництва організації прийшов тріумвірат: Іван Драч, Михайло Горинь та В'ячеслав Чорновіл. Із цього все й почалося: три "гетьмани" не змогли ужитися на владній вершині, й швидко на ній самотньо залишився В.Чорновіл. Почалися розколи, масові виходи з РУХу. Утворився "Всенародний РУХ України" (щоправда, існування його було дуже коротким, як й інших подібних клонів).

1 лютого 1993 року РУХ фактично припинив своє існування (Мінюст України зареєстрував НРУ як політичну партію). В.Чорновіл аргументував цей крок тим, що, виявляється, лідер РУХу повинен мати опору в суспільстві. Іншими словами, вождь повинен мати електорат.

Якщо в 1990 році рухівці та їхні союзники мали у Верховній Раді УРСР 211 депутатів із 450, то очолений В.Чорноволом союз одержав лише 20 депутатських мандатів. Сьогодні зрозуміло, що саме перші депутати Незалежної України прийняли доленосні рішення парламенту, закріплені Конституцією, проти яких нині йде жорстока боротьба у Верховній Раді.

У 1998 році РУХ пережив ще один розкол – Ю.Костенко ініціював створення "Українського народного руху" як партії (у 2003 трансформований в Українську народну партію).

Після загибелі в 1999 році в автокатастрофі В.Чорновола НРУ очолив Г.Удовенко. З 2003 НРУ керує Б.Тарасюк.

Не зберігши єдності організації, роздвоївшись, фактично відмовившись від мільйонів так званих симпатиків – прихильників РУХу, лідери втратили й політичний вплив на Україну, і такий бажаний електорат, виборюючи на парламентських виборах лише по кілька депутатських місць.

І знову виникає запитання: "Чому так сталось?"

Хіба вожді РУХу не засвоїли уроків інших національно-патріотичних організацій, зокрема ОУН (Організації українських націоналістів)? Виникла у Відні й діюча з 1929 року на етнічних територіях у Польщі, після вбивства радянським терористом лідера ОУН Є.Коновальця в 1938 році, ОУН існує на політичній арені в роздвоєному (до того ж антагоністичному) варіанті: ОУН – бандерівці й ОУН – мельниківці. До речі, однією з головних цілей ОУН було одержання Україною Незалежності. Обидві течії ОУН підтвердили цю мету. Але після 1991 року, перебравшись до Києва, ОУН так і не об’єдналася.

Виходить, що РУХ повторив долю ОУН, лідери Майдану пішли протоптаною стежкою вождів обох патріотичних організацій.

Чому, повторюємо, лише вчорашні помилки, а не перемоги?

Іван Драч, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Микола Поровський, Генріх Алтунян, Василь Червоній, Юрій Костенко, Лесь Танюк, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, В'ячеслав Брюховецький…

"Живий ланцюг" від Івано-Франківська до Києва, який стався в День Злуки 22 січня 1990 року… 500-річчя Запорозького козацтва на Хортиці у вересні 1990-го… Повернення українцям імені гетьмана Івана Мазепи, відродження гетьманської столиці Батурина…

Імена, події.
Долі й історичний РУХ.
Він був, він є. І буде.

Бо про нього написав навіть наш найаполітичніший і найталановитіший поет із Донбасу, поезії якого перекладені на основні мови світу – Василь Голобородько з Луганська:

… Ми йдемо,
Не вимагайте від нас доказів нашої прихильності
до руху,
не вимагайте пояснень причин, що привели нас
у рух.
Марна ваша справа – виставляти проти нашої ходи
контраргументи, що ви їх здобуваєте із мертвих джерел,
намагаючись зупинити нашу ходу,
марна ваша справа – ми йдемо…
("Ми йдемо", лютий 1990)

Про автора:

Віталій Абліцов,
державний службовець, у 2000-2002 рр. заступник голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, головний редактор журналу "Державна справа", м. Київ.

Журнал "Схід", спеціальний випуск, № 6(97), вересень 2009 року


| Количество показов: 1543 |  Автор:  Віталій Абліцов |  Голосов:  2 |  Рейтинг:  3.44 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Волкова Ірина Олександрівна

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Мінеральні ресурси та добувна промисловість країн світу: Китай

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua