Школа: Сізіф чи Прометей?

Кому потрібне таке "чудо", котре вчить того, що нікого нічому життєво важливому ніяк не навчить? Які можуть бути відповіді: "Поговорили та й забули?" чи системно-конструктивні?

Антикризисные меры саму систему финансовой экономики не преодолевают. Они не устраняют ни основу кризиса 2008 года, ни перспективу новых кризисов. Остается вспомнить слова Генри Форда во время кризиса 1929 года. Он задал вопрос: "Может ли миллион долларов спасти от миллиона убытка?". И ответил: "Нет, не сможет. Новый миллион будет вложен в систему, породившую прежний убыток". В ту же организацию, при тех же руководителях.
Гавриил Попов

Автор спробує зачепити невеличкий пласт громадської свідомості щодо деяких факторів життя сучасної освітньої громади – школи, учнів, батьків, вчителів та освітянських керманичів. При цьому написати так, щоб якомога менше опиратися на стандартний для шкільної системи перелік суб’єктів та проблем. Мова піде про ТІ суспільно-життєві реалії, котрі, хоча й непрямо, але неминуче, спотворюють задекларовані у Конституції та Законах України шкільні ідеали.

Прапор незалежної України

Офіційні керманичі держави називають його жовто-блакитним, спрямовуючи думку на сприйняття його таким завдяки українським ланам з пшеницею: Україна, мовляв, є житницею Європи. На противагу цьому багато експертів вказують на безглуздість чи, навіть, шкідливість для психіки людини подібне розташування кольорів на головному символічному омофорі країни. По-їхньому, без енергії золотавого сонця, що ллється зверху, ніяке нормальне життя ні на полі, ні на морі, ні у повітрі є неможливим: всі ходять під Сонцем. Постає питання: "Чи ж варто вибирати психічно-базові символи з ряду понять типу "стій на місці – іди сюди"?

Як же так вийшло, що прапор впровадили, а духу єдності української громади не отримали? Невже нам досить і проформи?

Гімн України

Під час виконання гімну найчастіше відбувається наступне: суб’єкти, котрі представляють країну на офіційному чи суспільно-культурному рівні, не співають його вголос, а лише кволо відкривають рота – як правило невпопад. Школярі, котрі на оцінку вивчають текст гімну напам’ять, з року в рік спостерігають як суспільно-значимі дорослі люди цей текст ігнорують. Причому такий негативний приклад йде як від президентів України, депутатів Верховної ради, так і улюблених вітчизняних футболістів та інших спортсменів-призерів. І це на фоні закордонних футболістів, котрі на повні груди співають гімн своєї країни. Маємо черговий блюзнірський урок для молоді від дорослої еліти країни.

Немов би і гімн маємо, а користуватись – не користуємося. Чому?

Податки

Фінансування спільних для суспільства потреб декларується як таке, що формується виключно на виваженому, науково обґрунтованому та демократично прийнятному фундаменті. От тільки чомусь, попри такі декларації, у вчителя, що рідко має зарплатню більшу за 2000 грн., податкові відрахування у купі з іншими доходять до 700 грн. У такому ж положенні українські лікарі, пересічні працівники державних установ та відомств, рядові працівники органів правопорядку і багато інших. Зате у торгівлі, автотранспорті, будівельно-ремонтній діяльності тощо працівники з чистим доходом у десятки тисяч гривень на місяць до державно-суспільних фондів вносять близько 100 грн. Більше того, крупні промислово-фінансові структури, що мають зиск від розробки загальнонаціональних природних ресурсів, соромляться бути УКРАЇНСЬКИМИ. Їм до вподоби статус гаїтянських чи тому подібних офшорних "творців" економічного простору планети. Таким, мовляв, не "до лиця" платити податки на локально-обмежену національну громаду. Щось із суспільною мораллю у нас не те, бо, наприклад, у арабських шейхів, кожному громадянину від народження відраховується кругленька сума від загальнонаціональних доходів з продажу нафти. Як на загальнонародний ресурс можна розповсюдити святі у римському праві принципи приватної власності? Осталось хіба що продати повітря?

Мабуть, з думкою заспокоїти громадянську совість дорослих хтось з них придумав гарний "проект" – навчати школярів молодших класів спецкурсу "Сплати податок". Та знову ж, у дітей виникне ситуація психічного роздвоєння – як діяти: так, як вчать у школі, чи як те роблять дорослі, котрі уміють "красиво" жити? Допитливі та в’їдливі старшокласники з року в рік ставлять своєму вчителю основ економіки питання:

"Податки в основному задумані для того, щоб діловий світ утримував освітні та подібні загальнодержавні системи, а в Україні з держбюджетників вираховують по повній, а бізнесу надають пільги, та ще й чим він крупніший, тим більші. У чому тут державна мудрість?".

Вода

У свідомості кожного час від часу спливає добре відома формула "Без води – і ні туди, і ні сюди". Багато міських вчителів живуть у багатоповерхівках, а там вода по графіку – більшу частину світлового дня відсутня, а вночі крани пусті десятиліттями. Щось подібне було для автора дивиною під час роботи в Алжирі у 80-ті роки ХХ століття, тільки з тією різницею, що там житло залишалось без води значно менше часу, ніж у сучасній Україні. Крім того, алжирські сталеві водопровідні труби були вкриті міцним шаром міді по внутрішній та зовнішній поверхні, що виключало появу іржі, як те десятиліттями має місце у нас. Втім, ніяких перебоїв водопостачання до алжирського ліцею не було, на відміну від "сучасних" українських шкіл. Наша школа у таких же умовах, як і городяни, а саме – перед закінченням занять вода пропадає до 17-ої години вечора. Тому-то сьогодні найбільшою рекламною фішкою кандидатів на пост мера є обіцянка подавати воду у домівки жителів обласного центру цілодобово.

Дехто з наших ліцеїстів присвячує себе водно-природним проблемам: пише дослідницьку роботу на конкурс Малої академії наук, бере участь у Московській конференції за рахунок відомої фірми, що спеціалізується на водних проблемах тощо. Тільки, на жаль, науковий потенціал як юних, так і дорослих спеціалістів не знаходить зустрічного інтересу місцевої влади: продовжується експлуатація старих іржавих та дірявих водогінних мереж, де до 30% води виливається у землю та підвали житлових будинків під гаслом: "Немає грошей!".

Навіть для школи немає?

Який ти наївний – для школи в останню чергу, – каже внутрішній голос пересічного українця.

За свою 20-ти річну новітню історію наша державна машина поглинула не одну сотню мільярдів доларів.

Невже серед тієї суми не було грошей навіть на святе для будь-якої історичної цивілізації – школу?

Енергія

З уроків фізики державні мужі, котрі вчились не на "трійку", знають, що енергія є характеристикою СТАНУ системи. Давайте оцінимо також, як у нас із цим. Електричної енергії Україна виробляє стільки, що уряд шукає, куди б ще її експортувати. Та попри це, життя міської громади організується так, щоб думка про освітлені вночі вулиці міст городянам видавалась як кощунство: немає грошей!!! Знову порівняння з Алжиром 80-х: не тільки міста сяяли вночі, не тільки села, а й автомобільні шляхи між ними, навіть під’їзні дороги до дрібних пляжів на березі Середземного моря. Їдеш на авто і вмикаєш лише габарити.

Сучасна українська вчителька – особа завше задумлива, бо клопотів багато. Тому не дивно, що почасти забуває вранці спершу відімкнути бойлер перш, ніж увімкнути праску. Треба ж стильною та свіженькою виглядати перед учнями. Втім, не тут-то було – електрика у квартирі вмить відімкнулась, і чекай тепер із заплаканими очима мінімум 40 хвилин. Новітній енергетичний монополіст – "обленерго" – самовільно ставить на електроживлення городян обмежувач – як тільки навантаження перевищує 3 кВт•год., то електрики тобі зась – хоча й платиш справно. Тут наші очільники прямо, як у Висоцького: "Он большой – ему видней": як нам жити, скільки і чого витрачати. За ними виходить, що електричних запобіжників для "сучасної" електромережі обласного центру європейської держави ХХІ століття недостатньо – є, мовляв, небезпека перевантаження мереж.

Ось так вчителька, як провідник нової постіндустріальної епохи, епохи інноваційного знання постає перед черговою колізією: чому ж вчити учнів – нанотехнологіям чи дідівським методам виживання? Втім, чи нам, вчителям, звикати: вчимо, вчимо учнів, що роками ходять до школи, отримують свідоцтво, атестат, а вони опісля всього цього виявляються нездатними оперувати теоремою Піфагора чи обчислити відсоток. Серед сучасних вчителів математики ходить анекдот: зустрілися скромно одягнений дипломований спеціаліст ще радянської вищої школи, котрий користується суспільним транспортом, і його однокласник-двієчник, що має престижну іномарку. На взаємні питання "Як живеться?" останній каже: "А я зайнявся бізнесом. Купую в одному місці за долар, а в іншому продаю за три. Отак і живу на два відсотки!!!".

Чи вистачить нам духу визнати, що школа, яка неспроможна навчити людей по-сучасному організувати своє суспільне життя, не варта того, щоб і надалі її підпирати "костилями".

Кому потрібне таке "чудо", котре вчить того, що нікого нічому життєво важливому ніяк не навчить?

Профспілки

Системні утворення збиткової чи неефективної природи трансформуються у ефективні з приходом до них професіоналів вищої якості. Кадри вирішують все, але без фінансування, на порядки більшого, ніж за остаточним принципом – такого не дочекатися. Поява у системі по-справжньому вирішальних кадрів визначається рівнем їх суспільно значимої мотивації. Задля адекватних тому соціальних акцентів світ придумав профспілки, котрі щораз являють приклади своєї дійової підтримки продуктивно працюючого люду як бази, на якій тримається все суспільство. Ясний та чесний державний розум усвідомлює – "механіків" експлуатації національних ресурсів підтримувати не варто, тільки й пильнуй – самі залізуть на шию суспільства.

А у нас з цим як?

Ось, вже друге десятиліття поспіль столичний керманич освітньої профспілки на кожному зібранні доповідає освітянам, яка була проведена робота, щоб прямим чином запрацювали законодавчі акти щодо розміру заробітної плати освітян та інших положень соціального захисту. Робота ведеться, розширюється, поглиблюється, узгоджується… і, звісно, оплачується у небачених для рядових освітян розмірах та пільгах для її "виконавців". Та тільки, "роботи" багато, а результатів від неї – "кіт наплакав": щораз зарплата шкільної прибиральниці успішно доганяє ставку вчителя-початківця. Анахронічна радянська зрівнялівка, котра за 70-т років "угробила", колись велику державу, тихо вповзла і в історію новітньої України, а наші профспілки все "працюють, і працюють, і…" Питання тільки у тім, а ЩО опісля ? Новий розвал нової країни?

Чи ж можна у такому разі українські профспілкові КЕРІВНІ органи називати дійсно ПРОФСПІЛКОВИМИ?

Ключовим в останній фразі є слово "дійсно": неспроста лише на пострадянському просторі деяким науковим діячам обов’язково необхідна приставка "дійсний" член. Мабуть для того, щоб розвіяти сумніви: дисертації-то багато людей понаписували, а визнаних світом винаходів-то мало хто з них має. Так і з профспілками: КАДРИ (ті, що вирішують все) у нас розквітають не у школах, не за рахунок шкільної зарплати вони можуть купити авто чи подорожувати світом, як те робиться у справді НАРОДНИХ республіках. Наприклад, лаборантка алжирського ліцею за свою місячну зарплату може купити білет "aller – retour" (в обидва кінці) на літак до Парижа, а вчитель отримує у рази більше. У нас же суспільно активний та успішний вчитель перспективу покращення свого життя бачить у тому чи іншому столичному кабінеті. Як попаде туди, то стає гордий собою і чесно працює на "систему".

Працює, працює, працює … та чи бачить, що "його система" замість ощасливити націю п’є соки з неї?

Методисти

У пострадянський спадок українська освітня система отримала гіпертрофоване розуміння ролі методів навчання. По всій країні над вчителя поставлено силу силенну працівників, котрі покликані навертати педагогів до застосування "правильних" методів. Адепти методичної роботи як професії опираються на думку, що складну роботу особистості над власним розвитком можна замінити на "безпрограшний" варіант – штучно організований потік показових заходів. Офіційно методисти покликані вивчати різноманітний цікавий та корисний досвід, щоб поширювати його у вчительські маси. На ділі ж все виглядає дещо інакше:

- У вас такий цінний досвід. Треба його вивчити та розповсюдити.

- Будь-ласка, вивчайте.

- Ні, це робиться не так. Вам особисто треба зібрати пакет матеріалів щодо всього, що ви робите. Спершу придумайте назву проблеми, над якою ви працюєте, а потім складіть план роботи над нею. Покажете мені, я вам там підправлю. Далі вам треба буде детально все описати. Зробити діаграми, аналіз успішності своїх учнів і так "пішло – поїхало"…

Внаслідок такого повороту справ більшість вчителів, що міцно стоять на ногах, тихо посилають подібних дослідників свого досвіду подалі: їм важливіше не втратити головне – живу роботу з дітьми. Ті ж, кого система зламала чи хто просто від природи є сліпо послушними, ночами строчать отой опис досвіду роботи. З точки зору прагматики, користь у цьому одна – щоб було чим методначальству виправдати свою заробітну платню. І так до самої верхівки методсистеми – Академії педнаук: вчителі зайняті звітами та описами, а наукові дослідники їх систематизацією в архіви. Попри таку "продуману" схему, наша школа тим паче "дометодилася" до того, що більшість студентів-першокурсників технічних факультетів не володіють базовими елементами математики, а літературних факультетів – плутають українські літери з російськими.

Але ж як без методичної роботи?

А так само, як без комуністичної, соціалістичної чи іншої ідеології – запровадженням державної стратегії СОЦІАЛЬНОЇ МОТИВАЦІЇ працівників!!! Така стратегія є безпрограшним варіантом для будь-якої структури. Тільки як до такого "додуматись" тим, хто сам собі забороняє думати? Без освіти, що має продуктивний характер на рівні мільйонів громадян, національний рівень свідомості завжди лишатиметься слабеньким. Таку антинародну стратегію ще можна зрозуміти як потребу імперського центра, але ж Україна до цього яким боком? Сильна та свідома нація робиться виключно школою ПРОДУКТИВНОГО навчального характеру, котра тримається на МОТИВАЦІЇ – симулякра завжди буде недостатньо. Кращої МЕТОДОЛОГІЇ, ніж система мотиваційних чинників, людство ще не придумало.

Невже в організації сучасної школи бажання методистів "вдосконалити" вчителя є більш вагомим чинником, ніж світом підтверджені емпіричні закони людського розвитку?

Футболісти

Наша збірна чи київське "Динамо" запалює емоції та надії мільйонів співвітчизників. Нам почасти приємно спостерігати, як гра наших хлопців гарно виглядає на фоні гри грандів європейського чи світового футболу. Цікаві моменти створюються, вдало розігруються красиві комбінації, піддаються небезпеці ворота супротивника опісля подачі кутових, змушують нервувати чужого воротаря виконання штрафних, виграються окремі єдиноборства тощо. Лише одне прикро – матчі рідко виграються. Не те що футбол – країна толком ніяк не відбудеться, не може заявити про себе, щоб без нагадування про оту приставку "незалежна", а мати ТЕ, як двічі два.

Чому нашою одвічною проблемою є: і розумні, і працьовиті, і …, а результату немає?

Мислителі

Складна це річ – бути здатним мислити. Зазвичай життєвий вибір більшості людей – це шаблонна діяльність. На перший погляд, у цьому немає нічого поганого. От тільки з плином часу звичка до певних професійних стереотипів поступово від простої малоефективної суєтності перетворюється в активний спротив усьому передовому.

Так, дехто з вихователів ліцею прохає порадити, як бути з величезною кількістю суєтно безсистемних "виховних заходів" повчального характеру, котрі вимагають проводити методичні служби? Проблема не така безвинна, як може видатись: тільки щоб усі їх записати, потрібно безліч часу, а коли ж реально проводити? А ще як проводити? Насильно навертаючи до того дітей? Чи не краще визначитися з певним плановим мінімумом напрямків активної виховної діяльності, у межах котрої педагог разом з вихованцями вибирають варіанти, що їм по душі? Звісно, що через такий контекст може бачити свою діяльність той, хто націлюється на результат. Мислячій особистості недостатньо просто "тягти лямку" чи триматись формули: "Я все записала! Відстаньте від мене!".

- Добре, – каже вихователь, – ви орієнтуєте нас на вільний вибір практично-продуктивної діяльності і обмежуєте лише рамками системно-загальних для ліцею чотирьох напрямків виховної роботи, як то:

- пізнавальна діяльність (40% часу);
- облаштування класу та ліцею (20% часу);
- внесок в облаштування міста (20% часу);
- колективний класний проект року (20% часу).

Плюс до цього – участь окремих представників класу у загально-ліцейських традиційних заходах. От тільки мене бере острах, що кожен методист буде по черзі вимагати від мене своїх заходів, – додає вона.

У відповідь зачитую уривок з останньої доповіді Міністра освіти: "...значно простіше і більш звично давати настанови, вимагати інформацію, перевіряти, аніж слухати, думати, аналізувати" та "…практика засвідчує, що величезна кількість звітності з'являється на регіональному рівні. Я звертаюсь до керівників управлінь з проханням кардинально зменшити регіональний документообіг. Директору школи треба дати набагато більше прав і позбавити його зайвої роботи". Ці положення у доповіді подаються під заголовком: "Менше звітності – більше часу для роботи".

- Це гарно звучить, але ж ми звикли, що на місцевому рівні усе вирішує не тверде слово закону чи профільного керманича країни, а як у тому випадку із сержантом ДАЇ: "Ти можеш посилатися хоч на ООН, а тут, на дорозі, вирішую Я!!!", – чую у відповідь.

От з причин останнього й написано весь цей матеріал. Якось не раз звертав увагу, що у французьких колег ні під час застілля, ні на телебаченні немає такої уваги до анекдотів, смішних історій, тостів тощо, як у нас – на пострадянському просторі. Просто ведуться цікаві розмови, котрі збагачують внутрішній світ співбесідників. Німе питання: "Чому так?" залишалось без переконливої відповіді. Втім, недарма кажуть: "Якщо питання без відповіді не випускати з поля уваги, то відповідь обов’язково прийде". Так вийшло, що десятиліттями особисте життя завжди було досить непростим. "Як взагалі два леви можуть так довго жити в одній клітці?", – жартували близькі. Аж раптом відбулися зміни у приємний бік: замість постійної, тільки й того, що культурно обрамленої боротьби за своє "Я", настали часи, коли стало можливим не тільки просто бути самим собою, а й більше того – радувати тим близьку людину. І тут помічаю, що йде час, а постійна потреба в купівлі газет та брошур з гумором сама собою якось непомітно випарувалась. Отут і згадалось, як одна розумна людина мимохідь зауважила: "Засилля гумору на телебаченні впроваджують для того, щоб відволікати увагу людей від усвідомлення тягот погано організованого верхівкою суспільства життя мільйонів".

Чи не варто зрозуміти, що надлишкова увага до супутнього справжньому життю є ознакою критичного стану системи щодо якості самого життя?

Щодо шкільної місії, питання аналогічної природи може звучати так:

"Чи не варто уяснити, що перевантаженість школи заходами та діяннями, лише супутніми навчальній діяльності учня, є ознакою кризи його справжнього розвитку?".

Ніякі захопливі "навчальні" картинки засобами мультимедіа чи зовні красиві виховні заходи, під час яких в учня – роль глядача, неспроможні на дійовий його розвиток, бо не проходять через його "спинний мозок", як саме його реально життєва субстанція.

Щодо місії організаторів освітньої системи:

"Чи настануть у нас часи, коли освітні керманичі усвідомлять, що ОСНОВОЮ навчально-виховної роботи є ЗМІСТ діяльності самого учня, а не супутні тому форми поведінки вчителя?".

Вже не кажучи про форми ведення обліку роботи та звітування про неї. Невже не бачимо, що пасивні учні ніколи не ставали по-справжньому освіченими? Не мова про начитаних. Йдеться про здатних мислити не догадками на базі колись чогось прочитаного, а адекватно дійсності. Хоча може бути й як у братів Стругацьких ("За миллиард лет до конца света"): наш сукупний національний розум ще не досяг того рівня, щоб без фатальних життєвих втрат вплинути на існуючий баланс ентропії (хаосу) такою очевидною освітньою концепцією як "ПРОДУКТИВНА ОСВІТА". Хоча б починаючи зі старшої школи як школи ПРОФІЛЬНОЇ.

Державники

Керманичам суспільства історія довіряє вирішення проблеми гармонізації трудових стосунків, аби щораз убезпечувати націю від критичного стану, за яким стоїть ризик втрати державності та нещастя мільйонів. Саме від представників державної еліти залишаються в історії відомі культурно-соціальні формули: "Не за себе, за державу соромно!" чи "Служити радий, але прислужувати гидко" або із зовсім іншого ряду: "Чим менші оклади у інтелігенції, тим міцніша влада бюрократії, бо тільки так можна поставити на коліна людей думаючих та самодостатніх" чи "Якщо держава не здатна здолати кримінал, то їй треба його очолити".

Тому-то освітяни базового рівня сподіваються на авторитетне слово від керманичів держави та профільних керівників всеукраїнського рівня. Шкільному загалу вкрай потрібна системна можливість спертися на слово, котрим можна було б діяти проти самоуправства місцевої бюрократії, на слово, за котрим не просто банально позитивна декларація відомих загальних істин, а певна життєва вагомість.

Чи варто очікувати продовження наведеного автором ряду суспільно-впливових на освіту факторів державними очільниками, у руках котрих суспільні ресурси для позитивного вирішення її проблем?

Втім, внутрішній голос з противним песимізмом нашіптує: "Не дочекаєшся. У складі твоєї державної еліти поки немає тих, хто б закінчував Гарвард, Сорбонну чи Кембрідж, де роботи Макіавеллі студіюють з меншою глибиною, ніж твори Адама Сміта, Карла Маркса чи Леніна. А головне, де студенти живцем занурюються у життя з високим рівнем економічного розвитку, профспілкового руху, громадянських форм самоорганізації та партнерства. У більшості своїй твоя державна еліта складається з людей, котрі, завдяки своїй активності, вибились до столичних чи обласних структур із осередків з обмеженими по сучасним міркам суспільно-економічними та політичними параметрами".

Тому-то схоже, що піднята тема підтримки до обговорення не отримає. Більше того, ця стаття окрім порталу Всеукраїнської експертної мережі ніяким періодичним виданням не буде надрукована. Одним із прикладів тихого ігнорування актуальних освітянських тем організаторами медіа-простору країни може бути матеріал "Скелет ідіотизмів" у сучасній освітній шафі або синдром вимирання східнослов’янського ареалу", що має 1600 переглядів на ВЕМ і жодної реакції у періодиці. Схоже, що для нашої преси у розділ "Освіта" достатньо розмістити повідомлення про шкільний конкурс чи про подарунок комп’ютерів від чергового кандидата у депутати. На більше газетна площа не дозволяє? А конвеєр матеріалів про вияви людських пороків є більш привабливим?

Чи може українська громадськість потребу в освітній аналітиці давно переросла? Чи скоріш ще до неї не доросла?

Хто може дати відповіді на це та інші питання? Які можуть бути відповіді: "Поговорили та й забули?" чи системно-конструктивні?

Влад Другов