Преса: про ЛЮДИНУ – СПРАВУ – ГОРДІСТЬ

Плекання кращої життєвої основи не може не орієнтуватися на розум високого рівня, адже: "Мрії мають властивість здійснюватись, треба тільки правильно пестити цю їхню властивість"

Кто осмелится сказать, оставив в стороне иронию, что некто
был человеком великих добродетелей, но отъявленным болваном?
Девід Юм

Одна справа – гордість українця за гарно зроблену справу і дещо інша – гордість України за вміння подати світу своїх громадян. Звісно, існують гарні приклади як першого, так і другого. То ж маємо багато випадків, де першопрохідцями були саме українці – від науковців Іллі Мечникова, Георгія Шарпака до політичного діяча Менахема Вульфовича Бегіна (лауреати Нобелівської премії) та багатьох інших. Щодо другого, то гарними є приклади наукової долі академіка Патона чи хірурга Амосова, але вже не так сміло й скажеш – багатьох інших. А все тому, що український науковий, культурний та економічний простір історично зарекомендував себе не стільки дбайливим щодо своїх талантів як розсіювальним, розкидаючи їх направо й наліво. От потужні таланти й реалізовуються або в Росії, або ще десь далі. Не буде у нас жодних підстав гордитися своєю Батьківщиною без носіїв мислення вищого порядку, бо звідки ж взятися тим реальним творінням, якими дійсно можна гордитися без роботи РОЗУМУ? Одним лише ентузіазмом типу "бери побільше і кидай подалі" звершень, гідних епохи, не створити.

Найважливішим є те, наскільки країна своїм соціальним устроєм та неписаними традиціями або підносить своїх громадян до ідеалу, до розквіту, або пригноблює їх. Адже у житті буває лише одне з двох: або ви людину підіймаєте вгору, або тягнете донизу. Ось, директор успішної сільськогосподарської фірми "Ольгополь" Павло Каленич спеціально відправляє кращих працівників на відпочинок до Шарм-ель-Шейху та Хургади, щоб побачили, як араби "з пустелі роблять рай". У нас натомість дехто примудряється із золотих чорноземів зробити пустку.

Темою допису не є дослідження про стан справ у цій царині, бо про національні умови до піднесення базового рівня країни можна говорити лише через призму майбутніх сподівань на краще. Окрім положення України у різних міжнародних рейтингах, досить ось цього прикладу з освітньої царини – про нашу звичку до списування, тобто до плагіату. Одна студентка з Росії вперше писала контрольну роботу в американському університеті. Викладач роздав завдання та й вийшов з аудиторії, і надовго. Всі тамтешні студенти писали самостійно, а росіянка затято та ґрунтовно списувала. Коли в кінці заняття викладач зайшов, щоб забрати роботи, всі встали і як один показали, що ось вона списувала.

Не може на списуванні чи брехні, плагіаті чи пропаганді зростати так життєдайно необхідна людській душі гордість за свою справу та за справи своєї Батьківщини. Справжня гордість просто так з неба не падає. Потрібні приклади реальної суспільно-корисної та цінної продуктивності. До того ж, молодь має уявляти своє майбутнє через призму добрих прикладів дорослих. Чи так вже у нас багато можливостей, щоб дізнаватись про ТЕ, чим варто пишатися? Та й чи так воно повинно бути, що добрі приклади треба було вишукувати з-поміж "смаженої" інформації? Чому, наприклад, лише деякі шкільні колективи південного регіону знають про можливість на чудову екскурсію до атомної електростанції та супутнього їй гідрокомплексу у м. Южноукраїнськ? До речі, поруч, у Кіровоградській області, найбільші у Європі та шості у світі поклади уранових руд, а розповідаючи про те, як з руди поступово виготовляються твели до реакторів, екскурсоводу доводиться використовувати старий російський фільм. Чому вітчизняні кіномитці цікавляться не подібними науково-технологічними сюжетами, які підносять гордість за свій люд, а здебільшого "життям" відвідувачів нічних клубів з їхнім: "В-а-у", напівоголених дівчат з київської Кільцевої дороги чи тих торгових "марок", за котрими "стирчить" банально-скрита реклама поширення у молоді пагубних звичок? І так – безліч чому, чому, чому? Може на часі зробити щось дійсно гідне гордості за країну та її народ?

Чом би нашому гуманітарному корпусу не започаткувати як загальнодержавний просвітницько-виховний проект на кшталт тижневика "Інноватор: Україна" із задумом, подібним до телебесід з академіком Капіцею у радянські часи, чи новітнього газетного варіанту "Бульвар Гордона"? Тут важливо звернути увагу на надважливий нюанс: наведені приклади стали успішними завдяки тому, що в основі своїй тримались на живій бесіді цікавих та успішних особистостей.

Ось, приблизні ескізні замальовки до змісту проекту.

За формою переважна більшість матеріалів має бути виключно БЕСІДОЮ з авторитетним та цікавим фахівцем з тієї чи іншої суспільно-продуктивної сфери за наступними напрямками:

1. технологічний (прикладні технології, дослідження, суспільно-продуктивні проекти і т.п.);
2. науково-академічний (дослідження фундаментального фізично-природного базису);
3. консультативне просвітництво у світі біосистем (біологія та науки на межі з нею, медицина, здоровий спосіб життя і т.п.);
4. оновлення суспільно-економічний відносин;
5. розвиток сучасних освітніх систем у напрямі переходу до суспільства дійових знань;
6. "двері" у світ душевного (психологія);
7. "висхідний канал" у світ духовного тощо.

Мова йде про зразки виключно української суспільно-продуктивної думки та діяльності і виключно у формі бесіди, бо відцентрова форма подачі інформації гарантовано знівелює рівень зворотнього інтересу читача. Тільки постійні рубрики "Редактор та його внутрішній голос" та "Думки від активних читачів газети" є сенс подавати традиційно.

Як епіграф до кожного випуску можна взяти "Геніальний розум МИ можемо й не мати, але ПРОДУКТИВНИЙ – зобов'язані!" (Із законів життя).

Як базисна загально-газетна платформа до кожної бесіди бачиться "Місія РОЗУМУ – це благодійна ПРОДУКТИВНІСТЬ культури".

У "скелетних" напрямках для запитань до експерта потрібно триматись принципу налагодження продуктивного діалогу замість традиційної взаємодії типу "ведучий – ведений". Тому запитання мають:

1. формувати картину суспільно-економічної і т.п. продуктивності особи, від якої очікуємо відповіді (інформативність непрямого виду);
2. надати імпульс (меседж) від експерта до читачів (ненав'язлива повчальність);
3. створювати приємну атмосферу (розважальність на тлі серйозних речей);
4. урізноманітнювати варіанти культурологічної дієвості, але ніколи "смажених фактів" чи "зіткнення лобами" і т.п. "бійцівської" ініціативи (мудре відсторонення від агресивності та прямої боротьби як проти когось, так і за щось: ставка на творчу продуктивність).

Іншими слова, мова про ГАЗЕТУ від розумних та задля примноження розумних ЯК:

- бесіду розуму та чуттєвості,
- гармонії розуму та чуттєвості як шлях до мудрості,
- хроніки продуктивного розуму сучасного українського суспільства.

Автор до всього цього ставиться із серйозним очікуванням на появу у нас такого видання лише завдяки сентиментальному визнанню того, що "Мрії мають властивість здійснюватись, треба тільки правильно пестити цю їхню властивість". Плекання кращої життєвої основи не може не орієнтуватися на розум високого рівня, адже: "Сообщество, использующее диалогичную форму, является наиболее адекватной социальной средой для выработки мышления высшего порядка" – Метью Ліпман.

Сподіваюся, попри експертні вагомі зауваження щодо економічної спроможності такого проекту стати самоокупним чи прибутковим. Це ж як потрібно спотворити суспільно-економічні стосунки, щоб газета з цілком реальним тижневим прибутком у півмільйона гривень була збитковою? Активна команда у складі десятка журналістів легко може отримати читацьку аудиторію у 250 тисяч, адже в Україні одних лише студентів два мільйона, а ще 20 тисяч шкіл, 800 університетів тощо. І не треба казати, що електронні версії сприйняття інформації є безперечно кращими, ніж паперові. Як електробритви не спроможні досягти того рівня якості догляду шкіри, що дає станок з лезом, так і електроносіям не спромогтися на той комфорт у читанні, який дає паперовий засіб.