На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Экономика

Реформи – Чиновники – Громада

Версия для печати Версия для печати

До того, щоб сито жити і міцно спати, іншого шляху, ніж гарно організована ПРАЦЯ, не буває

Общее между пираньей и нашим чиновником то, что
их аппетиты не соответствуют размеру туловища
Михайло Задорнов

Реформи: що у них є первинним, а що вторинним – нова форма чи новий зміст? Втім, це питання на кшталт де у палиці початок, а де кінець, чи що було спочатку – курка чи яйце? Сперечатись можна без кінця, але краще пам’ятати простонародне: "Язиком молоти – не мішки тягати". У цьому сенсі вже не відмахнутись від того, що саме через нові форми суспільно-економічних, освітніх та культурних відносин пролягає шлях до дійсно нового змісту. Бо ж в атмосфері продуктивності зміст здатен, як та "курка", щораз по-новому відроджувати базисну основу буття.

Втім, життя не забуває нас "радувати" і по-іншому, адже влада сипле обіцянками, хоча натомість не стільки задля них "мішки тягає", як лиш пояснює, чому обіцяного треба зачекати. Більше того, "радість" множиться ще й від паралельних обіцянок "політичної опозиції". От тільки гірко, бо розрахунок у цім на коротку людську пам’ять та неглибоке бачення сутності життя. Бо ж тільки відтак можна не помічати, що влада та опозиція – це завжди одна й та сама історія. "Демократичні" вибори щораз дають не більше, ніж рокіровку з числа одних і тих персон чи їхніх нащадків. У той час, як на базовому суспільному рівні одні форми експлуатації людських та природних ресурсів змінюють інші. Ці "зміни" "по-науковому" називають ідеологією. Хоча насправді це є всього лише ПРИКРИТТЯМ грабунку, обману, маніпуляцій та одурманення більшості меншістю. Політики, попри свою кількісну обмеженість, у підсумку завше мають більше за продуктивний люд, який "мішки", з котрих живиться суспільство, і тягає.

Форма – механізм

Оскільки "грошей завжди мало", а тим, кому вони ще й рясно падають, зазвичай бракує почуття міри, то рано чи пізно актуальним стає питання: "Невже не буває так, щоб між владою та народом існувало по-людськи порядне партнерство, а не лише протиборство чи експлуатація?".

Буває, якщо громаді вдається створити ВЛАСНЕ життєве поле, де кожен не річ іншому, навіть дитина батькам чи навпаки, де кожен є вільним до всього, окрім втручання у життя іншого. Звісно, таке стає можливим, якщо населення має достатній рівень культури, щоб усвідомлювати принципову різницю між втручанням та допомогою чи байдужістю та витримкою.

Для організації життя громади по-людськи принципово важливою є роль та місце у її житті її чиновників. Нам, українцям, важливо чітко усвідомлювати сутність свого пострадянського/посткомуністичного минулого, яке суспільству було нав’язане силоміць. Оскільки кримінал у Росії революціонерам подолати було несила, то тодішня комуністична влада вирішила його очолити, чим сама стала на його методах і триматися. З деякими виключеннями з цього сумного правила. Так, коли старого партійця питають: "Хіба ж ви не бачили, як при вашій владі тяжко було народу?", то не з трибуни, а сам на сам, він хвалькувато зазначає: "Зате ЯК гарно жилося мені та моїм близьким!".

Звісно, чиновник від природи отримує не менший потенціал до людяності, ніж будь-хто. Тому громаді тільки й треба, що не провокувати у ньому гіршого, до чого так ладен чи не кожен з нас. Передаючи до рук чиновника свої потреби у процедурах документообігу чи впровадження колегіально прийнятих рішень, варто подбати про одне: ні за яких умов не давати посадовцю ВИРІШУВАТИ різні питання навіч з громадянином. Бо тільки у такому прямому спілкуванні і народжується безліч варіантів, як обійти чи загальмувати стандартну, тобто суспільно справедливу, процедуру.

Власне, саме так давно роблять у країнах, котрі здолали своє тоталітарне минуле. Громадяни завше мають потребу у тих чи інших стандартних документах. Порядок їх отримання не вимагає ніякої креативності, є завжди однозначно визначеним і не складає чогось складного для реалізації, бо передбачає чіткі показники. При цьому для їх оформлення потрібен звичайнісінький стандарт інтелекту – рівня атестату про загальну середню освіту. Людині з вищою освітою у державних конторах зі стандартизованої діяльності нічого робити. Більше того, таких туди брати – даремно ризикувати: завдяки тренованому абстрактному мисленню вони привнесуть стільки "винаходів", що про дотримання процедурних стандартів, тобто про справедливість, доведеться забути. Історичний досвід вітчизняної бюрократії є тому підтвердженням.

Зміст – проформа

Ось у цьому контексті і порівняємо деякі зі своїх посттоталітарних "традицій" з іноземним досвідом їх подолання.

По-перше, чиновницька система замовчує про існуючу іноземну практику, за якої громадянин подає заяву чи документи в одне вікно, а приходить, щоб отримати відповідь у зовсім інше. При цьому йому відомі робочі терміни виконання: негайно нічого не буде, хоч мільйон давай. Працівник, котрий приймає заявку, не має жодних функцій, окрім цієї. У нього процедурно відсутні стосунки з тими, хто заяву обробляє, а ті, у свою чергу, не знають, хто буде контактувати з позивачем у фінальній стадії. Часто спеціально передбачається таке, щоб позивач і не приходив вдруге – документ доставлять додому. Звісно, такі працівники мерій чи інших закладів не мають жодного відношення до процесу прийняття рішень. Їхня справа – банально правильно фіксувати стандартні стани всього того, на що громадянин МАЄ право і вирішив тим скористатись. Для прийняття рішень щодо нестандартних потреб громади існують робочі засідання колегіальних демократичних органів. Про періодичність та відкритий доступ до цих засідань знає вся громада, у першу чергу – журналісти та працівники телеканалів.

По-друге, не менш замовчується і те, що за кордоном використання службових автомобілів адмінапаратом не тільки обмежене, а й не допускає існування персональних водіїв. Окрім самого високого державно-представницького рівня. Зазвичай кожен чиновник є досить розвинутим, щоб власноруч керувати автомобілем. Звісно, по-справжньому сучасне суспільство не бере до уваги "потребу" керманича хильнути чарку під час службової роботи. Формула "Без сто грамів – ні туди, ні сюди" не є характерною, навіть для вчорашньої історії суспільно-економічних стосунків. Крім того, світ давно забув про те, коли хоч хтось із працюючих не мав власного авто, а витрати на пальне у структурі зарплат складали таку частку, що працівник вимушений відділяти кожен "службовий" кілометр від "сімейно-особистого". Розмови про те, що губернатор і в авто тільки й робить, що думає про народ – це не більше, ніж байки: досить зазирнути їм за плече під час регіональних чи всеукраїнських нарад і побачити, якою в цей час літературою зайняті їх голови. Крім того, якщо формальний лідер нездатен сам керувати сучасним комфортним авто, то навряд чи стане він і неформальним лідером. Адже якщо людину кидає у дискомфорт від того, щоб руки та права і ліва нога щосекунди робили різні речі, а очі ясно бачили, як поперед себе, так і по-боках та позаду, а голова була здатна приймати і ділитися інформацією та думками, то вона просто позбавлена здатності до панорамного сприйняття світу. З таких керівники зазвичай ніякі.

Ось приклади зі свого особистого, як ми схильні до самообслуговування. Ще на початку історії незалежної України, працюючи завідуючим міського відділу освіти, користувався особистим авто, а службовий віддавав інспекторам по роботі. Це було помічено – заступників мера обурила така поведінка, бо, мовляв, "він нас дискредитує". Натомість, в Алжирі начальник відділу освіти не гребував підвозити мене, рядового контрактника, своєю власною машиною. Як продовження такої державно-народної політики, кожен тамтешній інспектор одразу власноруч друкував необхідний документ на друкарській машинці (ЕОМ ще не було), а вчитель ліцею сам витирав написи на дошці. Молодь може не знає, але у радянських закладах існувала численна служба машинописного бюро як обслуга рукописних чиновників, а вчитель кожного уроку казав: "Черговий, витри дошку!". Пам’ятаю, як сільський голова колгоспу одного дня, сідаючи поруч до мого авто, зауважив: "Володимире Івановичу, зніміть цей зашморг. Вся районна міліція – мої товариші. Їдьмо як білі люди!". А наступного вихідного у телепередачі "Ділова Америка" мимохідь мелькнули кадри, де директор ЦРУ Гувер сідає за кермо автомобіля і застібається паском безпеки. Чим вищий статус, тим більші зобов’язання подавати позитивні приклади, а не звільнення від суспільного стандарту поведінки. США, хоча з проблемами, але розвиваються й далі, а "безпроблемний" Радянський Союз розвалився після 70-ти років з дня утворення.

Прикро те, що подібні руйнівні витоки минулого до цих пір продовжують існувати. Якщо у світі молоді люди зі справжньою, а не завдяки списуванню, загальною середньою освітою залюбки працюють з документообігом мерії за помірну зарплату, то нам у таке не віриться. Втім, може якось це вдасться зрозуміти, якщо звернути увагу на наступні факти. В алжирському ліцейському класі двадцятирічної давнини із 45 учнів було лише десь п’ять, яких я міг зловити, щоб вони не знали якусь формулу. У теперішньому Китаї на престижні спеціальності університетів конкурс складає 200 – 230 осіб на місце, і все з числа кращих випускників дев’ятирічки, які пройшли конкурсний відбір до вищої середньої школи та успішно її закінчили. Пересічна молодь Алжиру ще в кінці минулого століття вільно спілкувалася іноземними мовами. Місцеве радіо роками прокручувало текст щоденних новин окрім як рідною, ще трьома західними мовами. Це було як урок-марафон з іноземної для всього населення. Саме такі прагматично продуктивні підходи й стверджують у житті громади акцент на тому, що "Язиком молоти – не мішки таскати". Інтелект нації має свої "мішки" потягати, а не вдовольнятись демагогією чи пустодзвонством. Подумаймо: чи часто українці чують про ці та подібні приклади з життя інших народів? Навпаки – у наші вуха вносяться байки про характерну лише для нас унікально високу моральну духовність.

А відтак – до чого ще якісь зміни та реформи?

По-третє, наш політикум проігнорував створення дійового механізму щодо обов’язку кожного всі свої життєві "векселі" чесно та вчасно сплачувати. Кожне українське місто хоч раз та пробувало друкувати списки боржників за комунальні послуги, але після першої ж публікації проект прикривався. Бо ж як інакше, адже найбільшими боржниками виявлялись представники влади, політикуму чи багатого бізнесу. Дисциплінованими платниками у нас завжди є пенсіонери, а в основі бюджету обласного центру – податки з працівників бюджетної ж сфери. В інших країнах подібні питання сплати послуг вирішуються автоматично. Всі лічильники з електрики, води та газу знаходяться у коридорі багатоповерхівки чи своїм табло виходять на вулицю приватного помешкання. Ніхто не пише сам собі квитанції на оплату, бо щомісяця службовець обходить свою дільницю, і відповідний заклад надсилає кожному мешканцю відповідний йому платіж. Доступ до лічильників для будь-кого іншого виключений технічно. Так само технічно відмикають боржника. Жоден справний споживач від того не потерпає, а всі спроби декого прожити за рахунок інших блокуються автоматично.

Можна й далі наводити подібні приклади, бо їх безліч, але й цього досить, щоб угледіти напрям ефективного пошуку суспільно порядних "форми та змісту". Під питанням у нас лише одне: чи спроможеться сучасний український політикум витягти країну з пагубної колії прихованої чиновницької диктатури на простори вільного суспільно продуктивного партнерства? У тому числі – і партнерства з чиновництвом, але як із двигуном документообігу та процедур, а не чогось більшого. Чи вдасться нейтралізувати чиновницьку традицію поза кадром втручатись в обіг грошового надбання громади. Пам’ятаймо: формування суспільних фінансових потоків визначають колегіальні виборні органи, або свячене право особистої власності.

Делегування повноважень, довіри та відповідальності

Цей контекст потребує уваги, бо у нас завуальовується той факт, що практично ніде у світі власник не керує своєї власністю прямим чином. Це стосується також і державної власності. Зазвичай управління здійснюють найняті менеджери. Таке дещо шкодить стратегічному, але є оптимальним щодо поточного. Відтак дбайливий власник шукає щонайкращі методики для підбору ефективних та порядних управлінців. Але наша держава цим не переймається, бо по суті є посттоталітарною. Тому певні писані чи неписані правила відбору у нас існують до цих пір лише для чиновницьких посад. Цим наш політикум нам тільки підкреслює, "хто у нашому домі є хазяїн". Звісно, що компартійна система не мала іншої суспільної платформи для здійснення свого правління, але ж зараз – інші історичні цілі.
На часі від дійової підтримки підприємництва потрібно переходити до акценту на формування структур громадянського суспільно-продуктивного партнерства.

Відтак актуальним стає конкурсний відбір на посади керівників суспільно значимих та економіко-продуктивних базових осередків. Мова про такий конкурс, де б самі ці посади ставали більш престижними, ніж чиновницько-процедурні. Саме такий акцент у кадровій політиці здатен започаткувати реальний механізм ефективного управління державною власністю. Звісно, реальна престижність починається з розміру окладу та наявності відомчого житла для керівників. Останнє є вкрай необхідним, щоб підтримувати ротацію керівників, бо інакше починає свою згубну дію кумівство. Тільки завдяки ПРОФОРМІ, адекватній цілям ефективного управління, можна мати дійсно ВПЛИВОВИХ управлінців. Теперішні директори, котрі вимушені заглядати до рота чи не кожному чиновнику, апріорі не можуть бути такими. Тим більше, що за теперішніх зарплат маємо протилежний ефект: гарні спеціалісти від посад відмовляються, а, приміром, посередній вчитель історії завше згоден. А чому б і ні: все ж краще, ніж проводити уроки, та й будь-яку "актуальну" риторику швидко освоїти для гуманітарія не є проблемою.

Знайомим мені алжирським та французьким директорам зовсім не потрібно заглядати в очі чиновнику, бо там принципово відсутні тижневі чи щомісячні наради, інструкції, директиви, вказівки чи вимоги від місцевих чиновників. Тамтешнім заступникам директорів не потрібно готувати для відомчих управлінь звіти, інформаційні листи, копії власних планів роботи тощо. Тамтешні вчителі позбавлені приниження, щоб будь-хто їм вказував, як "треба проводити" той чи інший урок. Просто кожен робить свою справу в атмосфері професійної довіри та у відповідності до делегованих ПОВНОВАЖЕНЬ, кожен один одному є партнером, у тому числі й щодо чиновника. Між партнерами діє не ієрархія (я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень), а горизонт обміну імпульсами уваги та підтримки, результативності та перспективного планування. При цьому у таких структурах кожен добре пам’ятає про існування інституту незалежних від будь-кого профільних інспекторів. Бо ж рішення інспектора, як щодо підвищення окладу, так і щодо відсторонення від займаної посади, має пряму та негайну дію. Звісно, просто так, лише під впливом суб’єктивних чинників, воно з неба не впаде – треба дуже сильно зіпсувати справи, щоб до такого дійшло: в інспектора своя міра відповідальності. Приміром, як було у мого колишнього директора алжирського ліцею – він спробував дізнатися шифр атестаційної роботи своєї доньки під час незалежних випускних екзаменів. Прилетів зі столиці інспектор і негайно відсторонив його від посади лише ЗА СПРОБУ ПОРУШИТИ ЗАКОН, бо шифр ніхто поза спиною колег йому так і не розкрив. У нас же бюрократія все ще оберігається, як "свячена корова". Наше Міністерство у вік ІКТ та мереж продовжує друкувати збірник своїх наказів, а всі місцеві управління їх дублювати, імітуючи управління галуззю.

Зрозуміло, зміни базового рівня не є можливими до тих пір, доки наші міністерства будуть продовжувати силитися грати роль управлінців галуззю. Це ж у сучасному світі – все рівно, що жабі пнутися на тин – досить порівняти щодо інших країн свої економічні показники, та ще й на фоні наших природних та людських ресурсів. Це є черговим міфом з радянського минулого, як і той, що наші профспілки є виразниками народної волі. Не можуть столичні посадовці сушити голови над проблемою, як навчити тих, хто не хоче вчитися, чи як вилікувати тих, хто поводиться, як ворог власному здоров’ю. Так само, як профспілковим "жирним котам" ні до чого ловити мишей.

Місією міністерств є дбати про оптимальні суспільно-економічні, правові, культурно-освітні умови діяльності прямих творців наукового, культурного, освітнього та економіко-продуктивного суспільного продукту. Ні за яких умов не можна й надалі залишати столичне чиновництво у ролі "цигана, що крутить сонцем". Пора зрозуміти, що чиновництво свою історичну роль на наших теренах вже сповна відіграло, що його сонце відходить у глибоку історичну тінь, і це вже надовго.

Попри все це, не варто відвертатись від чиновника, адже він потрібен суспільству як перманентний генератор стандартизованого документообігу, як рівноправний громадянин зі звичайними статками, котрий щоночі спить спокійним і міцним сном. І ЦЕ буде першим фундаментальним елементом до правильних реформ. Будемо сподіватись на порозуміння, що, як зазначає М. Ліпман, "вынесение моральных суждений – не самоцель; они – средства для улучшения качества жизни". УКРАЇНЦІ, як і інші народи, мають над тим добре попрацювати, бо до того, щоб сито жити і міцно спати, іншого шляху, ніж гарно організована ПРАЦЯ, не буває.


| Количество показов: 1280 |  Автор (привязка):  Бєлий Володимир Іванович |  Голосов:  5 |  Рейтинг:  3.62 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:



Kenskin, 29.01.2012 09:19:53 Цитировать Имя

"Чи спроможеться сучасний український політикум витягти країну з пагубної колії прихованої чиновницької диктатури на простори вільного суспільно продуктивного партнерства?"
Здається, що ні.
Стаття піднимає серйозні питання, має конструктив. навіть елементи технологій "тягання мішкіи". На жаль, бюрократія не здатна до партнерства...



Перейти к обсуждению на форуме >>



Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Бєлая Мирослава Іванівна

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Мінеральні ресурси та добувна промисловість країн світу: Об'єднані Арабські Емірати

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua