На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Культура

Вчитель: побачити власні страхи

Версия для печати Версия для печати

Розпочати варто хоча б з того, що не створювати страхи самому собі та своїм колегам на фоні недоладної та безплідної метушні, котрою ще так хвора наша школа

Коли ти вже нічого не можеш,
ти ще можеш мовчати і діяти недіянням.
Це краще, ніж створювати недоладну
і безплідну метушню.
Кость Москалець

Темою статті не буде перелік суспільних атавізмів, котрі своїм зовнішнім тиском створюють феномен сучасного заляканого вчителя. Складно сприйняти поруч два поняття: сучасність і заляканий вчитель. Не менш складно спробувати вийти з такого стану, але ж це вкрай потрібно. І це є проблемою не лише самого вчителя, та все-таки від нього самого залежить дуже багато.

От, з нього, з учителя, й продовжимо думку. Бо найбільше всього лякає вчитель сам себе. Чи не з цього й виростає у суспільстві образ заляканого вчителя? Звісно, що мова про вчителя пострадянського простору, а не його закордонних колег. Отже, чим же вчитель лякає сам себе?

- Вчитель часто не наважується показувати своїм учням їх письмові атестаційні роботи. Підсвідомо він звик оцінювати не саму роботу, як вінець діяльності учня, а й ще його самого як особистість. Тому він знає, що деякі роботи оцінені з покаранням, а деякі з бонусами, котрих на самому папері-то і немає. Як тоді учням відповідати на претензії? От і ховаються ті роботи, от і немає у нас глибокої культури щодо апеляцій на дії "вершителів" долі.

- Ще більше лякає нашого вчителя гіпотетична, але системно-періодична практика атестацій його учнів не ним самим, а іншими вчителями та ще й так, щоб учнівські роботи шифрувалися. От, тільки кращого мотиваційного механізму до якісної роботи як з боку учня, так і з боку самого вчителя, немає. Так ще й найкраще перевіряється ступінь виконання навчальних програм. Тому-то світ широко користується таким технологічним засобом, але не ми. Бо ж, мовляв, це було б виявом недовіри до вчителя і тому подібні "соплі" від психологічного слабенького гравця. Чи, можливо, є таки чого боятися, але ж, звісно, що далеко не всім.

- Наш вчитель лякається незалежних професійних атестацій, котрі б полягали у виконанні спеціальних атестаційних завдань: задачі та вправи з програми ЗНО чи ДПА для школярів, написання невеличкого есе на змодельовану педагогічну ситуацію та візит незалежного профільного інспектора, для якого головним є бесіда з учнями по пройденому матеріалу у присутності вчителя. Інакше б вже давно припинила існувати та бюрократично-карикатурна форма атестації педагогічних працівників, за якої колеги "атестують" по черзі самих себе.

- Також наш вчитель боїться віддавати "свої" класи колезі та брати "чужі" класи з початком нового навчального року. Його уява малює при цьому різні катастрофи, що все зіпсують. А дарма, бо для шкільної справи краще, коли вчитель добре попрацює спочатку у межах однієї вікової категорії, а вже потім перейде до наступної, ніж щодня "літати" з однієї специфічної площини на принципово іншу. Становлення справжнього професіоналізму потребує певного мінімального часу для глибокого занурення у специфіку середовища. Інакше по-справжньому професійні навики не набуваються.

- Ще пострадянський вчитель лякає себе тим, що не встигне "дати" матеріал уроку. Пора зрозуміти, що робота у межах малих порцій є винаходом державної еліти антинародного штибу. Так, поступово, зі школи руками вчителя формувалася сліпа нація, бо калейдоскопічність знання автоматично зводить до мінімуму здатність людини мислити глобально, системно та адекватно до реалій. І цьому, як би нам не хотілося відмахнутися, є "залізобетонне" підтвердження: мільйони громадян були легко обібрані фінансово, матеріально та політично поодинокими маніпуляторами. Не по програмі треба бігти, а завдяки програмі системно готувати базис до вміння застосовувати знання. Самі знання "
здобути" в сучасних умовах стало легше легкого: "Я не побоялася і прийшла на тести з мобільним. Хоча їх і просили здати, але я залишила мобільник у себе в кишені, - розповідає вже студентка Анна. - Інструктор особливо за нами не слідкувала, тому через якийсь час я непомітно дістала телефон і в Інтернеті "нагуглила" потрібну відповідь".

- Найбільше травлять душу вчителя власні страхи, що його учні чогось не знатимуть чи проявлять невихованість. Подумки він весь час тримає їх під своїм контролем, навіть коли це неможливо. Наш пострадянський вчитель носить в собі синдром відповідальності за всіх і за все, немов є можливим прожити життя замість іншого. Чом закриваємо очі на очевидний закон людської природи: багато залежить від самого учня як вільної, навіть у пригнобленому стані, особи? Адже Бог, чи пак природа, наділили людину волею до вільного чи невільного, але саме його, вибору. Яким би цей вибір не був, але немає жодної гарантії, що він буде передбачуваним і підвладним волі іншої людини. Попри всі очікування на передбачувану реакцію. Чом забуваємо, що сутність життя полягає у постійному миттєвому виборі того чи іншого варіанту поведінки, уваги, партнера, думки, дії тощо?

Тому не варто вчителю картати себе за недоліки своїх підопічних. Звісно, авторитарній за внутрішньою сутністю людині не просто сприймати такий бік дійсності, але ж і не кожному варто братись за шкільну справу. Також зрозуміло, що авторитарній радянській владі потрібен був саме авторитарний за своєю природою вчитель. Інакше як отримати резонансного до державної політики стану населення, котре потрібно було тримати у "єжових рукавицях"? Але ж прийшли інші часи – треба вчитися жити у структурах відповідального суспільного ПАРТНЕРСТВА. Тому вчителю достатньо того, щоб неформально, уважно та з повагою ставитись до СПІВПРАЦІ, а далі цієї межі і не заходити. Бо за нею починається не партнерство, а поглинання чи терор. Педагогічним колективам доречним було б згадати всі засідання про особистісно-орієнтовану педагогіку, котрі вони проводили. Невже для "галочки"?

- Лякають нашого вчителя і сподівання батьків, що школі, досить тільки захотіти, і вона зможе змусити будь-яку дитину все вивчити, а відтак згодом отримати диплом ВНЗ. А даремно, бо правда життя дещо інша. Почасти у сім’ї справжніх інтелектуалів народжується зовсім не інтелектуал, а у сім’ї робітників чи селян народжується майбутній вчений. І хоч ти трісни, але академічна наука у деякі голови не лізе, як не пхни. І не має сенсу цього соромитись: існує багато інших культурних площин буття для позитивно-суспільного визнання. Для старшокласників потрібні різні освітні заклади, чого наше суспільство ніяк не усвідомить у повній мірі. Скільки часу та грошей інколи викидають батьки на репетиторів та хабарі, не усвідомлюючи що доля готувала їхній дитині черги клієнтів у сфері побуту, ремесла, спорту чи мистецтва.

Звісно, керівник школи радянського зразка не уявляє собі управління без застосування технології навіювання страху у своїх підопічних. Побачити в них своїх партнерів, а не підлеглих не здатен тим більше. Такі "керівники" чуманіють від повідомлень про мільйони шкіл планети, котрі не знають, що таке відвідування уроків вчителя адміністрацією, перевірка стану ведення класних журналів, наради з "розносами" чи "вказівками", підбиттям середньостатистичних "підсумків" успішності учнів, написанням характеристик і багато іншого з репресивно-традиційної педагогіки. Чому світова шкільна практика, що не користується технологіями навіювання страху, не розвалюється, а, попри всі проблеми, успішно їх долає та розвивається? Мабуть, все-таки існує інший, ніж страх, важіль до дисципліни та продуктивності праці? Звісно, що так - це формування атмосфери взаємної поваги, котра починається із САМОПОВАГИ вчителя, що балансується прозорими механізмами відповідальності. От, тільки мова не про відповідальність перед начальством як таким, а за результативність своєї роботи. При чому, остання не плутає результативність вчителя з результативністю учня: у кожного вона має свої критерії та ознаки.

По-справжньому розумні керівники усвідомлюють дві речі.

- Перше: те, що зроблено насильно, вважай, що не зроблено, бо за твоєю спиною та за твоєї відсутності все посиплеться прахом.

- Друге: створення атмосфери, що сприяє розквіту самоповаги, як наслідок, призводить до високого рівня ефективності праці закладу в цілому. Бо справжня самоповага є можливою лише на підставі хоча б маленьких, але справжніх успіхів вчителя у роботі зі своїми учнями. Самоповага є функцією від позитиву, успішності. Дуті титули і тому подібна "велич" у невидимому психічному ареалі особистості не спроможні сформувати стійкого відчуття самоповаги, а у підсумку не здатні викликати взаємної поваги і від учнів та їхніх батьків, суспільства в цілому. Школі задля успішності, в першу чергу, важливо системно зводити нанівець упередження суспільства щодо тих, хто "
il tst trop intelligent". Адже місія школи не тільки "у роботі над помилками" щодо розумово лінивої посередності чи пестуванні достатньо розумної слухняності, а й у творенні середовища, у котрому "надто розумні" є також своїми, а не ізгоями.

Для формування позитивно забарвленої атмосфери взаємної поваги, котра, повторюсь, починається із самоповаги, вкрай необхідна СВОБОДА працівника від дріб'язкових опіки та контролю. Контролювати треба не вчителя, а результативність вчителювання, і не у вигляді оцінок його учнів чи інших суб'єктивних показників, а моніторингом рівня якості створюваного ним середовища. Воно, щоб відповідати сучасним концепціям та цілям прийнятих державою програм, повинно бути середовищем освітньо-виховної партнерської СПІВПРАЦІ шкільного педагога з учнями. Все інше додасться. А відтак зникає внутрішній страх вчителя, і суспільство позбавляється ганебного стану, за якого має у себе на службі вчителя заляканого.

До речі, якщо у вашій душі закипає гнів від прочитаного, то давайте уважно почитаємо думки учасників Інтернет-форумів, що дотичні до освітніх справ. Є від чого сумувати, але ж і діяти ТРЕБА. І перша дія – це очистити школу від вчителів, котрі не здатні подолати свою заляканість методом самоповаги, тобто дійсно-педагогічної неформальної та ненасильницької успішності. Своєї власної та своїх учнів у підсумку.

Як це – очистити? Звісно, що не методом "розгону натовпу" та не за суб'єктивно-формальними ознаками. Просто, на посаду директора призначати людину, що виявилася найкращою у відкритому конкурсі, який, у свою чергу, передбачає письмове випробування з основ педагогіки, психології, менеджменту, основ культури міжособистісних стосунків та вміння працювати у колективі. Все це заради того, щоб уникнути випадків, коли керівником стає не той, хто вміє працювати у колективі як лідер-генератор, а той, хто вміє "править" колективом як лідер-диктатор. Все інше додасться. Звісно, що за теперішніх умов та винагороди директорської праці у більшості талановитих та гідних посади освітян першою думкою буде: "Я директор школи? Краще застрелитися!". А над цим вже необхідно попрацювати нашій владі. Якщо вона розуміє, що по-справжньому сучасною держава постає лише завдяки школі, що є адекватною сучасності.

Якщо врахувати, що завжди діє відоме "нет пророка в своем Отечестве", то звернемо увагу на роздуми сусідів: "Школа такой, как была, какой ее привыкли представлять себе нынешние взрослые – оставаться не сможет. Впереди или распад образования на "учреждения нового типа" для немногих и псевдообразование, жестокую игру для остальных – или становление, восстановление действительно
народного образования. Но это возможно только за счет распространения и взаимодействия грамотных педагогических практик, чутких к языку, традициям и надеждам своего народа".

А ще корисніше звернути увагу на практику сусідів, котрі дещо далі – у Фінляндії не стали терзатися муками "
буриданового віслюка". Щоб зберегти і справжню народність школи і варіативність її старшої ланки, там основну школу (по 9-й клас) зробили однаково гарною для всіх. Більше того, учні з проблемами, за їх бажання, можуть залишитися у проміжному класі, який існує між основною та старшою шкільною ланкою, щоб державним коштом ще додаткового попрацювати над вже пройденою програмою. А далі випускників основної школи чекає шлях до РІЗНИХ ліцеїв через конкурсні та суспільно чесні ліфти. Відтак у країні тисячі озер всі мають і рівний доступ до освітніх можливостей і авторитетного вчителя, котрий по-справжньому "звучить гордо", бо там не плутають поняття "рівного доступу до освіти" з "доступністю диплому ВНЗ". А відтак працюють у полі реально діючої взаємної, чи відповідно, особистої поваги та самоповаги. Хочемо чи не хочемо, а проблемою олюднення внутрішкільних стосунків зайнятися, рано чи пізно, а доведеться. І розпочати варто хоча б з того, що не створювати страхи самому собі та своїм колегам на фоні недоладної та безплідної метушні, котрою ще так хвора наша школа.


| Количество показов: 1134 |  Автор (привязка):  Бєлий Володимир Іванович |  Голосов:  4 |  Рейтинг:  3.66 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Петрик Руслан Владимирович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Празька літературна школа

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua