На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Що або хто заважає розвитку третього сектору України?

Версия для печати Версия для печати

Представники третього сектору є такими ж "провідниками" суспільства, як офіційна влада чи засоби масової інформації, і вони несуть таку ж відповідальність (принаймні моральну) за суспільний розвиток своєї країни, як і інші його "провідники" 

Нещодавно, на одній із численних конференцій присвячених неурядовим організаціям та їх розвитку в нашій країні, почув старе до болю питання: «Що заважає розвитку третього сектору в Україні?». Питання прозвучало від одного журналіста з Західної Європи, який, відвідавши конференцію, так і не зрозумів, що чи хто заважає розвитку громадських організацій в Україні і що можна зробити, щоб цей вплив мінімізувати. Чесно кажучи, в той момент, я не знав, що відповісти, бо попри численні розмови про проблеми в розвитку третього сектору, якоїсь спільної думки я ще жодного разу не чув. 

Тож вирішивши, що відповідь все-таки мусить бути, я переадресував згадане питання своїм знайомим – досить активним членам регіональних неурядових організацій . На що почув відповіді на кшталт «…недосконала законодавча база», «…недостатня увага держави до цього важливого питання», «…мала увага бізнес-структур до проблем третього сектору та нерозуміння ними необхідності співпраці». Виходить, що майже вся українська спільнота об’єдналась для того, аби заважати нормальному розвитку неурядових організацій в Україні. Але чи так це насправді? 

Пропоную проаналізувати кожне з зазначених висловлювань активістів неурядових організацій та визначити реальний вплив вказаних проблем на розвиток громадського сектору в Україні. 

По-перше, що стосується влади, було би направду дивним, якщо б влада (будь-яка і в будь-якій країні) щиро хотіла росту і укріплення позицій неурядових організацій, що само собою автоматично означало б збільшення контролю за діями тої таки влади та зменшення частини її повноважень у монополії прийнятті рішень. Тому і не дивно, що кроки назустріч третього сектору з боку влади завжди носитимуть більше декларативний характер а ніж практичний.  

Так, влада ніби хоче «консультуватися» з громадськими організаціями, але в більшості випадків від такого консультування влада очікує банального «одобрямсу», а не зауважень чи пропозицій, або не дай Бог критики. Саме тому останні дії української влади назустріч громадським організаціям так і лишилися на рівні створення всіх можливих дорадчих органів, які насправді ніякої дорадчості ніколи і не мали (а може і не повинні були мати). Мало того, щоби щось радити, необхідно мати сяку-таку інформацію стосовно подальших дій тої таки влади, а це як ви знаєте (або принаймні здогадуєтесь), завжди знаходиться в прямому значення цього слова за «сімома замками». Тож нам лишається констатувати факт, що українська влада нічим не відрізняється в цьому питанні від влад інших країн, і «діагноз» її сучасному стану можна поставити – «передбачувана і в цілому нормальна позиція».

По-друге, щодо тези «недосконала законодавча база». Часто саме цією тезою представники третього сектору апелюють в розмовах з міжнародними фондами. Мовляв, якби законодавство сприяло розвитку, то ми б і розвивались активніше А так, що ми можемо вдіяти? Але чи справді це є так?  

Перше, що спадає на думку, коли починаються розмови про недосконалість законодавчої бази – це прийнятий в минулому році Верховною Радою України «Закону про волонтерство в Україні», де законодавець настільки обмежив перелік тих, хто може бути волонтером, та ввів стільки можливих і неможливих вимог до потенційних волонтерів, що тепер в Україні ще не скоро з’являться волонтери як явище, а якщо і з’являться, то не завдяки, а радше всупереч українському законодавству. Тому, коли я чую розмови про те, що незабаром Верховна Рада розглядатиме нову редакцію Закону України «Про об’єднання громадян», то, чесно кажучи, робиться якось не по собі. Краще вже нехай буде так, як є (а є не так вже і погано), ніж отримати зміни на кшталт Закону про волонтерство. 

Інше цікаве питання, яке стосується законодавства і неурядових організацій, це стимулювання бізнес-сектору до благодійних внесків та пожертв на користь певних неурядових організацій, через введення пільг в оподаткуванні. Насправді питання є цікавим і, можливо, навіть доречним, якби… якби не специфічність ведення українського бізнесу (чи то пак бізнесу по-українськи). Як тільки з’являться такі пільги, це одразу призведе до збільшення кількості зареєстрованих неурядових організацій. Але чи вплине це на розвиток громадянського суспільства? Скоріше ні. Адже всі ці організації, що потенційно створяться, виконуватимуть зовсім іншу функцію – вони, так би мовити, допомагатимуть певним підприємствам «економити» на податках (у цивілізованому світі це ще називають – відмиванням грошей – авт.). 

По-третє, тези, щодо «малої уваги бізнес-структур до неурядових організацій, а також відсутність соціального партнерства між НДО і бізнес-середовищем». На моє переконання ця теза є найбільш переконливою і близькою до істини. І справді, сьогодні з’являється чимало значних великих підприємств, що мають можливість займатись благодійництвом та соціальним партнерством у вирішенні певних соціальних проблем. Але тут варто зазначити, що всі ці підприємці мають можливість всім цим займатись, але не займаються. Не займаються, скоріш за все тому, що мало знають про діяльність неурядових організацій, а якщо і знають то, скоріш за все, негативну інформацію (що за часів попереднього Президента України було звичним явищем).  

Саме тому підприємці, що хочуть займатись благодійною діяльністю (а такі все ж з’являються), воліють самі організовувати та здійснювати діяльність, направлену на благодійність та реалізацію соціальних проектів. Тільки от чи винні вони, підприємці, в тому, що неурядові організації, які критикують бізнес за те, що він соціально невідповідальний, не пояснюють як слід, що таке соціальне партнерство і соціально-відповідальний бізнес? 

Думаю, всі розуміють, що співпраця неурядових організацій з бізнесом – це клопітка справа, яка потребує щоденної роботи на встановлення, а потім – і на підтримку довірливих стосунків між партнерами. І займатися встановленням та підтримкою довірливих стосунків – справа далеко не кожному під силу. Набагато простіше – написати проект до якоїсь донорської організації з-за кордону і гарненько його прозвітувати.  

А от якщо «донор» живе в твоєму місті, йому буде важко пояснити, чому оптимальні строки для проведення того чи іншого заходу було змінено, а ефективність проекту після його оцінки різко відрізняється від ефективності, на яку очікувалось. Саме тому більшість історій (мова йде, в першу чергу, про справді соціальні проекти, а не проведення фестивалів, концертів і т. ін.) з соціального партнерства бізнесу і НДО носила короткостроковий характер і обмежувалась проведенням одного-двох проектів, після реалізації яких інтерес в партнерів одне до одного пропадав. 

Тож, як бачимо, справа не в перелічених вище проблемах активістів кількох регіональних НДО, або принаймні не тільки в них. Очевидно, є і інші важливі фактори та причини, які певним чином відволікають українські НДО і таки заважають їх нормальному розвитку та становленню в країні такого омріяного громадянського суспільства (про яке вже скоро складатимуть легенди… Пам’ятаєте, як свого часу складались легенди про комунізм і те, коли він настане?). 

На противагу (або ж радше, як альтернативу) тезам, що обговорювались вище, маю власні, які хочу запропонувати для обговорення. Отже, на мою думку, серед справді важливих причин, що заважають активному розвитку неурядових (громадських) організацій, варто відзначити такі: 

- порівняно невелика залученість до роботи в неурядових організацій громадян (зацікавленого населення);

- орієнтація значної частини громадських організацій на фінансування, а не на проблему;

- формування своєї позиції з точки зору критики, а не співпраці;

- заздалегідь упереджена позиція (політична, або соціальна) стосовно певних подій чи осіб.  

Мабуть список можна було б продовжувати, але зупинимось детальніше на перерахованих позиціях. 

Незначна залученість до роботи в неурядових організаціях громадян – клієнтів послуг неурядових організацій 

В першу чергу, тут мається на увазі незначна кількість членів українських неурядових організацій, а також людей, що підтримують організації фінансовими внесками, або так чи інакше брали або беруть участь в програмах і заходах громадських організацій. Це не дуже позитивно впливає на сам розвиток українських НДО.  

Якщо людина підтримує ту чи іншу організацію фінансово (байдуже якою сумою), значить, по-перше ця людина вірить в порядність організації, по-друге, проблема, якою переймається організація, є важливою для певної частини населення, що також є певною оцінкою, наскільки та чи інша проблематика знаходить підтримку в населення і наскільки вона є актуальною, і по-третє, – це одна з кращих мотивацій для відповідального поводження з клієнтами, які водночас є і донорами (система чимось схожа на державну, принаймні якою б вона мала бути). І ще одне, на заході (який ми вже звикли ставити в приклад) більша частина річного бюджету організацій формується завдяки фінансовим внескам (пожертвам) від приватних осіб, а не великих бізнес-корпорацій чи меценатів, як це нам могло б здаватися.  

Орієнтація значної частини неурядових організацій на фінансування, а не на проблему 

Мова йде про бажання організацій розвивати ті напрямки, які цікаві потенційним донорам, а не напрямки, які справді потребують нагального вирішення. Неодноразово доводилось спостерігати організації, які одночасно займаються просвітництвом виборців, зеленим туризмом, шкільними програмами, протидією торгівлі людьми, екологічними програмами, профілактикою ВІЛ/СНІД і ще кількома досить серйозними напрямками. І зовсім не тому, що в організації є справді сильні напрямки та підрозділи, що мають фахівців по кожній з проблем, а тому, що є конкурси, і в них, на думку керівника організації, треба брати участь, «а потім якось той проект реалізується». От потім і виходять «якось реалізовані проекти», які, насправді, мало що змінюють в суспільстві, а іноді навіть роблять ще гірше.

В ідеалі все мало б відбуватись навпаки. Громадські організації, які переймаються певною проблемою і шукають шляхів її вирішення, мали б формувати план вирішення проблеми, а потім з цим планом шукати потенційних донорів, які могли б допомогти в його реалізації. Натомість, в сучасних українських умовах доводиться бачити, як міжнародні донорські організації, прагнучи хоч якось виправити ситуацію, перед оголошенням конкурсів на фінансування проектів, проводять соціологічні дослідження і визначають справді важливі соціальні проблеми, вирішення яких пропонують неурядовим організаціям. Нажаль, не всі донорські організації так системно підходять до своєї роботи в Україні, і українським неурядовим організаціям варто було б замислитись над тим, як доносити до «вух» потенційних донорів справді актуальні проблеми суспільства, а не чекати, поки ті самі зрозуміють унікальність українського третього сектору в питанні підходу вирішення проблемних місць.  

Формування своєї позиції з точки зору критики, а не співпраці 

Ця теза стосується як влади, так і бізнесу, а також міжнародних фондів і навіть громадян (а чого це вони (громадяни) так мало знають про нас?!!! Ми ж такі дієві!!! Ми ж так багато робимо!!!). Мабуть, досить звична картина коли неурядові організації: жаліються потенційному донору (чи представникам засобів масової інформації), що всі інстанції ніби «змовились» і намагаються всіляко протидіяти діяльності неурядових організацій (влада заважає, і податківці, і ЗМІ не розуміють, наскільки важливими є питання, якими займається організація). Такі організації, звертаючись до влади, завжди формують свою позицію з точки зору вимог, які влада чомусь повинна задовольнити А якщо ні, то ця влада – обов’язково антинародна і антигромадянська. Але такі представники громадських організацій мабуть забувають, що під гучними назвами – влада, ЗМІ, бізнес тощо, знаходяться звичайні люди, з усіма притаманними людям інтересами та почуттями. І якщо до них ставитись з позиції критики, то, скоріш за все, отримаємо таку саму критику взамін. Отже така позиція, вочевидь, є безперспективною для тих, хто шукає виходу з ситуації, а не приводу для нарікань.  

Упередженість (політична, або соціальна) стосовно певних подій чи осіб 

Ця позиція особливо актуальною стала в останні роки (може навіть після Помаранчевої революції, або ще раніше – з часів «України без Кучми»). Саме в останні роки багато громадських організацій формує свою позицію стосовно певної ініціативи того чи іншого місцевого органу самоврядування (як ви знаєте, тепер майже всі місцеві ради формуються саме за політичним принципом), виходячи з політичних поглядів чи вподобань, що, в кінцевому рахунку, призводить до повного ігнорування позитивних ініціатив окремих депутатів чи чиновників, які належать до тої чи іншої політичної сили. Але, нажаль, неурядові організації часто забувають, що їх функція – не в політичній оцінці подій чи політичних рішень, а в пошукові виходів з ситуацій, незалежно від того, якого кольору в чиновників партійні стяги.  

Тож, підсумовуючи роздуми на тему: «Хто заважає українським неурядовим організаціям розвиватися», хочеться побажати не шукати проблем в комусь, або чомусь, бо, скоріш за все, їх там знайти неможливо. Натомість пропоную пошукати більшість проблем в собі і своєму середовищі, яке інколи має ще більші стереотипи, законсервованість і упередженість, ніж влада, яку ми так любимо критикувати. Звісно, це стосується не всіх громадських організацій, а лише тої їх частини, що так полюбляє на все і всіх скаржитись. 

Наостанок зазначу, що, на моє власне переконання, представники третього сектору є такими ж "провідниками" суспільства, як офіційна влада чи засоби масової інформації, і вони несуть таку ж відповідальність (принаймні моральну) за суспільний розвиток своєї країни, як і інші його "провідники". А що ж то за лідер, якщо він на все скаржиться і постійно шукає свої проблеми в інших, "забувши" пошукати їх в собі?  

Ця стаття є скоріше висловленням власної думки автора на проблематику розвитку громадянського суспільства в Україні та становленню третього сектору, і не претендує на істину в останній інстанції – заохочується полеміка, незгода та критика висловленої точки зору, оскільки в громадянському суспільстві, на думку автора, і не повинно бути «правильної думки», особливо «правильної думки» однієї, або кількох осіб, що нав’язується всьому народові.


| Количество показов: 3155 |  Автор (привязка):  Степанець Юрій Валентинович |  Голосов:  2 |  Рейтинг:  3.1 | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Винославська Олена Василівна

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

На неокраянім крилі...

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua