На главную страницу
 

Аналитические статьи
Прогнозы экспертов
Юридические консультации
Консультации экспертов
Библиотека экспертов

Авторизация
Логин:
Пароль:
Забыли свой пароль?
Регистрация
Поиск по порталу









nsjewels.com.ua - ювелирный магазин

База знаний / Аналитика / Политика

Соціо-історичний контекст громадського мововжитку, і Чому англійська повинна бути другою мовою України

Версия для печати Версия для печати

Україна здобула політичну, проте не економічну чи культурну, незалежність у 1991 році. І оскільки це відбулося мирним шляхом, еліта старого режиму не була засуджена чи вигнана. Ці старі лідери, які залишились при владі після незалежності, майже нічого не зробили для того, щоб вивести країну з російськомовного простору. Точнійше, вони нічого не зробили аби розібрати інфраструктуру виробництва і розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі.

Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного простору для того, щоб здобути культурну незалежність. Саме там Україна стане невід’ємною частиною Європи та світу. Для цього мовна політика в громадському просторі повинна охоплювати не тільки державні установи, тому що в Україні нині діє змішана економіка. Приватні міжнародні та вітчизняні компанії, які в Україні розповсюджують, перш за все, російськомовну продукцію також повинні бути включені в цієї політики. До того часу, поки в усіх кіосках, принаймні в Центральній та Західній Україні, не будуть стояти на полицях 75%-80% україномовні та англомовні дешеві масові видання, глянцеві журнали, газети, CD та DVD, Україна залишатиметься російською культурною колонією, ізольована від решти світу, або у найкращому випадку, пов’язана з ним лише через російськомовний фільтр. Така ситуація буде роздмухувати антиросійські настрої в Україні та створить непорозуміння між Європейським Союзом і Росією.

Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, що здійснювалася десятиліттями.

По-перше, до 1917 року царська влада заборонила викладання та друк українською мовою. На додаток, російська була соціально престижною як мова імперії. Поразка національної революції у 1921 році означала, що цей спадок не був подоланий.

По-друге, між 1929 і 1947 роками керована з Москви російска імміграція й „етнічне розчинення”, разом зі спланованими Московою депортаціями та знищенням мільйонів українців, створили великі російськомовні міські анклави у східних регіонах країни. Загалом, між 1897 і 1989 роками загальна кількість росіян в Україні подвоїлася.

По-третє, совєтська освітня і інформаційна політика після 1929 року згори скеровувала мобільних неросійських мігрантів з села до російськомовної міської культури і дозволяла російським міським поселенцям працювати та задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Це посилило систему, створену ще до 1917 року. Як наслідок, наступні покоління російських міських іммігрантів-поселенців і асимільованих мігрантів не бачили потреби вивчати українську мову, розмовляли російською і були культурно та інтелектуально орієнтовані на Москву. Нарешті, оскільки незалежність була здобута мирним шляхом, ці мільйони російськомовних, що були створені совєтською політикою, не емігрували після 1991 р., як це зробили французи в Алжирі, японці в Кореї, голландці в Індонезії, німці в Судетах або англійці в Африці чи Індії. Совєтські русофільські еліти України, тим часом, залишилися при владі та не запровадили ефективного законодавства для того, аби змінити мовний статус-кво України в громадському просторі, як і не перерізали мереж розповсюдження і виробництва, що були створені за совєтської доби.

Після 1991 року більшість міського населення визнала легітимність української держави, але мало  перейшли на використання української мови або змінили інтелектуальну та культурну орієнтацію на москову, тому що базова інфраструктура російськомовного простору залишилася без змін. Оскільки на ринку не було достатньо україномовної продукції, не було сенсу переходити. Це принципово для розуміння мовної проблеми, тому що вибір робиться не у вакуумі, а за певних умов.

Немає сенсу говорити про „вільний вибір” послуговуватися українською в Україні, оскільки станом на 2000 рік лише 10 відсотків щорічного друку книг, 12 відсотків журналів, 18 відсотків телевізійних програм і 35 відсотків газет виходили українською мовою – решта є російськомовною. До того ж, Україну заполоняє російськомовні видання та трансляції з Росії, які суттєво зменшать ці відсотки, якщо ми будимо їх враховувати. Проте, російськомовні росіяни складають лише 20% населення України. Протягом останніх двох років збільшилася складова частина україномовних і телевізійних програм, але інституціональна інфраструктура досі схиляє людей до вживання російської мови.

Така диспропорція йде, перш за все, від тривалого володіння Росіянами правами на виробництво і розповсюдження аудіовізуальних та друкованих продуктів на території колишнього СРСР. Російські власники, як і більшість людей того часу, вбачали в СНД нову форму російського домінування на теренах колишнього СРСР.  Деякі з них ультра-націоналістами. Але й торгівельні інтереси також дають зрозуміти, що ці люди як власники не зацікавлені в скороченні російськомовного ринку та втраті  прибутків через витрати на не-російськомовну продукцію. Й так фінансові та/або особисті інтереси в збереженні російськомовного простору, який був створений у совєтські часи, співпадали з русофільськими симпатіями керівників України, так що і зумовило відсутність істотних змін у інституціональній базі російського мововжитку в громадському просторі України після 1991 року. Після цього українські олігархи не викупити їх власність, і далі сьогодні, здається, не зацікавлені в створенні україномовного громадського простору. До того, між 2005 та 2010 року Кремль буде видавати 800 мілліон рублів державних грошей для виробництво і розповсюдження російськімовні аудіовізуальних та друкованих продуктів в бувших неросійських советських республік – й так стучно підтримувати мовну русифікацію не-росіян поза межами Россії.

З 1991 року в Україні існує інституційна інфраструктура для україномовної науки, великої політики та високої культури. Проте сучасна культура складається не лише з „класики”. Вона містить багато друкованого, відзнятого та записаного потолочі. „Жовта преса” всюда продається мільйонами копій, тоді як якісна преса – лише десятками тисяч. В Україні інституційна інфраструктура масової культури є російськомовною. Приватні компанії, які вже виробляють десятки мільйонів копій для російського ринку, збувають свої дешеві продукти в Україні без надмірних зусиль, оскільки їм не перешкоджають жодні обмеження на імпорт. Або вони виробляють їх на заводах-філіях і продають дешево на вітчизняному ринку. Отже, українці, які не цікавляться наукою, великою політикою або високою культурою, майже не мають іншої можливості крім купувати і дивитись дешеві російські або дубльовані російською низькопробні фільми, читати дешеві макулатурні газети російською, оскільки дешевих україномовних низькопробних фільмів або макулатурних газет або мало або немає. Такі олігархи, як Ахмєтов, Тарута та Суркіс, не намагаються виробляти подібну дешеву україномовну аудіовізуальну продукцію, масові щоденні газети чи белетристику. Закони, що були прийняті піля 2004 р. знизили відсоток сучасних іноземних фільмів, що дубльовані російською мовою та субтитрами, до 65%, але вже відомо що уряд Януковича не продовжувати удосконалення цих законів.

Всупереч рекомендаціям Європейського Союзу та законам України, на 2006 рік уряд і компанії далі відмовились назвати власників радіомереж та телевізійних каналів в Україні. Наскільки відомо, росіяни контролюють безпосередньо або опосередковано через русофільських олігархів України 90 відсотків комунікаційних мереж України. Російські НТВ, ОРТ, Alfa-Group та Лукойл частково контролюють українські канали 1+1, Інтер, Новий Канал і СТБ відповідно. За останні два роки частка україномовних телевізійних програм зросла приблизно до 75% від продукції, що була зроблена в Україні. Проте у той же час, коли місцеві політики на Півдні і Сході України блокують національні канали та ретранслюють російськомовні програми з Росії до місцевих станцій, національний уряд ніколи не блокував російські канали. Отже, що стосується проценту від загальної маси продукції, а не тільки від вітчизняних програм, російськомовні програми досі домінують на українських частотах. Інтереси про-російских власників також відображаються у викривленні фактів: у червні 2006 року, наприклад, нео-совєтські русофільські лідери зібрали не більше трьохсот людей разом з російськими громадянами, аби виступити з протестом біля санаторію в одному з міст Криму, де знаходились американські солдати, які супроводжували військове обладнання на кораблі, який ще не пройшов митного контролю. Українські ЗМІ використовували наближені а не панорамні зйомки і представили цих окремих людей як „масову антинатовську” демонстрацію. Тільки завдяки незалежній українській газеті „Дзеркало тижня” люди дізнались правду про те, що відбувалося і що найбільша кількість людей – всього лише 1500 – прийшло на цю маленьку виставку лише того дня, коли Кушнарьов приїхав виголошувати промову.

Лояльні російськомовні громадяни України усвідомлюють, що громадський простір фактично є російськомовним, і не нарікають на те, що ім доводиться відсилати своїх дітей до українських шкіл, читати громадські знаки та заповнювати офіційні документи українською, що є для них майже єдиним зв’язком з українською мовою, якого російськомовні громадяни не можуть уникнути. На це нарікають лише налаштовані на реставрацію старого ладу лідери Партії Регіонів, на кшталт Кушнарьова, і такі екстремісти, як Петро Симоненко та Наталія Вітренко, яка вважає, що українська мова є „мовою худоби”. Вони не можуть прийняти реальності української незалежності, їх лякає перспектива вступу України до ЄС, вони бояться, що освічені українці, як освічені люди решти світу, почнуть вивчати англійську як другу мову замість мови колишнього імперського володаря України. Вони знають, що утримання України у російськомовному просторі посилить її подальше підпорядкування Росії і надасть їм статус місцевих князьків. Не дивно, що однією з їх ключових цілей є надання російській мові офіціального статусу в Україні. Аналогічна ситуація склалася б, якби французи та їх місцеві колаборанти в Алжирі, або японці та їх колаборанти в Кореї повернулися до влади після формального відокремлення цих країн від старих імперій, і тоді, як частина зусиль із відновлення імперських пут, зробили мову старої імперії офіційною у цих країнах. Так само як такий розвиток подій був би рецептом політичної катастрофи в тих країнах, цілі екстремістської реставраційної меншини України сьогодні є рецептом нестабільності у Східній Європі.

Уряд Кравчука зробив українську державною мовою, але нео-совєтські депутати переважали в парламенті, коли був прийнятий закон про мову, і через них він не передбачав жодних судових санкцій. Як наслідок, неможливо кого-небудь обвинуватити в його порушенні. Такі політики, як Клюєв і Азаров, стали урядовими міністрами, хоча вони демонстративно відмовляються вивчати українську мову чи говорити нею. Урядові чиновники поза трьома західними областями звертаються до громадян російською, незалежно від того, якою мовою до них звертаються громадяни; учителі в українських школах навчають російською, але нікого не штрафують і не звільняють з роботи. Хоча англійська вже була світовою мовою у 1991 році, її не зробили обов’язковою для вивчення в школі. Без книжкового ринку, який це б створило, жодна англомовна компанія не мала економічних підстав облаштовуватися в Україні для друку доступних версій своїх видань. Як наслідок, через 15 років після здобуття незалежності українські бібліотеки не можуть дозволити собі купувати англомовні книжки. Відповідно, учні досі користуються російськомовними книжками для вивчення і дослідження неукраїнських тем. Це посилює участь середньостатистичної освіченої людини у російськомовному просторі і тримає її в ізоляції від решти світу, який розмовляє англійською. Навіть Монголія зробила англійську другою офіційною мовою. Окремі люди вчать англійську, але Україна має найнижчий показник володіння англійською мовою у Східній Європі. Мабуть, це пов’язано з тим, що англійська як третя мова стає розкішшю, на яку у звичайної людини не вистачає часу.

Нео-совєтські русофільські політики, що керують Україною, не просто байдужі, а ворожі до використання української мови в громадському просторі. Вони дозволили російським видавничим компаніям і дистриб’юторам засновувати філії в Україні, не зобов’язали їх друкувати українською та звільнили їх від податків на імпорт протягом дев’яностих років. Вони не наслідували зразок російського уряду і не скасували оподаткування на внутрішні україномовні публікації. Як наслідок, російськомовні видання в Україні часто дешевші за україномовні чи англомовні видання, значно більше поширюються і є набагато доступнішими. У Донецьку, 38% якого складають російськомовні росіяни, виходить приблизно 1000 російськомовних газет і журналів. Україномовна газета є лише одна. У 2005 році місцеві політики припинили субсидування у розмірі 43 тис. гривень, що вони до того надавали школам і бібліотекам на купівлю української газети, і асигнували 800 тис. гривень у ці ж заклади для купівлі трьох головних російських газет. Ті самі політики скаржаться на порушення прав російськомовного населення і висловлюються за офіційний статус російської мови.

Неросійські іноземні власники, які приїхали в Україну після 1991 року, допомагають утримувати країну у російськомовному просторі. Наприклад, пан Джед Санден видає у Києві Kyiv Post. Він також видає 12 глянцевих журналів. Усі вони виходять російською і, таким чином, Санден – людина, яка підтримує політичну незалежність України, – сприяє культурній залежності України від її колишнього імперського володаря. У його офісах працюють люди, які не вміють говорити чи писати українською. Голлівудські продюсери та дистриб’ютори не роблять українських версій своєї продукції. Білл Гейтс не випускає української версії Windows. Великі міжнародні об’єднання глянцевих журналів – такі як об’єднання жіночого журналу моди Burda – не випускають україномовних версій своїх видань.

Російське домінування у громадському просторі не сприяє політичній лояльності до Росії. Що воно робить так це підтримує і сприяє русофільській культурній та інтелектуальній орієнтації, що посилює давній імперський зв’язок з Росією та перешкоджає створенню ментальних і культурних зв’язків з ЄС і рештою світу, яка розмовляє англійською. За логікою, не існує обов’язкового співвідношення між мово вжитком та політичною відданістю. Шотландці, ірландці, індіанці, американці, австралійці та канадці усі висловлюють свій націоналізм англійською. Корсиканці та бретонці використовують для цього французьку, а латиноамериканці – іспанську. Ми також знаємо, що мало хто з російськомовних громадян України підтримує політичне об’єднання з Росією, і що українські російськомовні можуть бути українськими патріотами, довели українські футбольні фани  літа 2006 р.. Вони також критично сприймають політику Путіна по відношенню до України. Вони не хочуть, щоб їх асоціювали з Росією, і все це свідчить про цікаву перспективу для України стати східноєвропейською Ірландією.

Як висновок, вжиток російської мови в Ураїнському громадському просторі був запроваджений урядовою політикою. З 1991 року, за винятку періоду з 2004 по серпень 2006 роки, ця ситуація тривала, оскільки уряд є нео-совєтським і русофільським і майже нічого не робить для зміни цієї політики. Він не вводить у дію те незначне законодавство, що  існує, і не доповнює це законодавство, аби його можна було застосувати для приватних ЗМІ і видавничих компаній. Отже, стара інфраструктура виробництва і розповсюдження, яку засновано совєтьскою політикою, залишається і досі виробляє і розповсюджує дешеву російськомовну продукцію. У той час, коли освічені люди кожної країни світу вивчають англійську як другу мову, оскільки англійська є de facto світовою мовою, нео-совєтські русофільські політики України ізолюють  країну від решти світу через  підтримку інфраструктури виробництва і розповсюдження, яка тримає Україну в російськомовному просторі. Тому українці не мають насправді вибору громадського мововжитку і неодмінно „оберуть” для використання та купівлі російськомовну продукцію. Тому de facto російське домінування у громадському просторі, ментальна залежність від Росії та ворожість до неї, яку провокує ця залежність, продовжується дотепер. У свою чергу, це перешкоджає інтеграції України до ЄС та решти світу, загрожує Росії нестабільністю на її південно-західному кордоні.

Лояльні російськомовні громадяни України усвідомлюють, що громадський простір є de facto російськомовним, і сприймають те, що оскільки вони живуть в Україні, їм слід знати українську мову. Аналогічним чином вони не в захваті від ідеї мати тісніші зв’язки з заснованою на природних ресурсах автократією Путіна і її війни. Проте екстремістська меншість і лідери Партії Регіонів намагаються надати російській мові офіціальний статус, що підсилить втягнення України до російськомовного простору, зміцнить її культурну та політичну залежність від Росії, що існувала ще за імперської доби, та зруйнує надії на членство України в ЄС. Надання російській офіційного статусу не тільки б змінило зовнішньополітичні пріоритети Президента Ющенка, але і спровокувало б ворожість українців до Росії та відданих російськомовних громадян України. Тоді Європейському Союзу може загрожувати нестабільність на його східному кордоні, а Росії – на західному.

Бібліографія

1. Bilaniuk, L. (2005) Contested Tongues. Language, Politics and Cultural Correction in Ukraine. Ithaca.
2. Connor, W. (1984) The National Question in Marxist-Leninist Theory and Strategy. Princeton.
3. Dubin, B. (2005)  “Rosiia ta susidy: problemy vzaemorozuminnia,” Krytyka (April) 14-20
4. Dziuba, I. (1974) Internationalism or Russification? : a study in the Soviet nationalities problem.  New York.
5. Fournier, A. (2002)  “Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine,” Problems of Post -Communism. no. 3 (May) 415-33.
6. “Khto volodie efirom- toi volodie Ukrainoiu?” http://maidan.org.ua/static/news/1138094819.html
7. Kiselov, S. (2003) “ Rosiiski finansovo-promyslovi hrupy v Ukraini,” Visnyk shkoly politychnoi analityky no. 4 http://www.spa.ukma.kiev.ua/visnyk/index.php?op=view&t=46
8. Kiselov, S. (2005) “Ukraina Rossiiskaia. Neft s Molokom,” Argumenty i Fakty v Ukrainy no. 12.
9. “Kontent-analiz vyborchykh prohram politychnykh partii ta blokiv,”  (2006) Priorytety. Visnyk doktryny pryvatnoi initsiatyvy  no. 3, 229-34
10. Krawchenko, B. (1985)  Social change and national consciousness in twentieth-century Ukraine.  Oxford.
11. Kuts, O. (2004)  Movna polityka v derzhavotvorchykh protsessakh. Kharkiv.
12. Kuzio, T. (2006) “Dialogue and Debate,” The Ukrainian Observer no. 224 (October).
13. Maiboroda, O. ed. (2005) Rehionalni versii Ukrainskoi natsionalnoi idei: spline i vidminne . Kyiv.
14. Motyl, O. (2005) “Evrokryzova transformatsiia postsovetskykh tiahlostei,” Krytyka no. 7-9 (July-August) 15-17.
15. “O federalnoi tselevoi programe ‘Russkyi iazyk (2006-2010 gody)’” (2005) Pravitelstvo Rossiiskoi Federatsii postanovlenie ot 29 dekabria 2005 r. N 833 <demoscope.ru/weekly/knigi/zakon/zakon052.html>
16. Panina, N. (2004) Ukrainske suspilstvo. Sotsiolohichny monitoring.  Kiev.
17. Pavliuk, O. (2005)  “Russia’s Integration with the West and the States ‘in Between,’” A, J. Motyl et al, Russia’s Engagement with the West (New York - London,) 194-205.
18. Rybchenkov, G. (2006)  “Bolshoe Ukrainskoe spasibo Putinu,” Novaia gazeta, May 8.
19. Shulha, M., Vorny, V. eds. (2006)  Ukrainske suspilstvo 1994-2005. Dynamika sotsialnykh zmin. Kyiv.
20. Shulman, S. (2004)  “The Contours of Civic and Ethnic National  Identification in Ukraine,” Europe-Asia Studies  no.1 (January) 35-56.
21. idem, (2005) “Ukrainian Nation-Building under Kuchma,” Problems of Post -Communism no. 5 (September-October) 32-47.
22.  “ISTV ta INTER naimenshe hovorait Ukrainskoiu movoiu,” http://www2.pravda.com.ua/news/2006/10/26/49729.htm
23. Skhid i zakhid Ukrainy v konteksti vyborchoi kampanii -2006: vidminnosti protyrichchia perspektyvy eidnannia
(2006). Kyiv.
24. Smolansky, O. (1999)  “Fuel, Credit and Trade: Ukraine’s economic Dependence on Russia, “ Problems of Post-Communism, no. 2 (March-April) 49-58.
25.  Susak, V. (2003) “ Do pytannia pro rehionalni osoblyvosti politychnoi kultury Ukrainskoho suspilstva,” in  S. Rymarenko et al., Ukraina- Problema identychnosti: liudyna, ekonomika suspiltsvo. Kyiv.
26. Tompson, W. (2005) “The Political Implications of Russia’s Resource Based Economy,” Post-Soviet Affairs, no. 4 (October-December) 335-59.
27. Umland, A. (2006)  “Vitrenko’s Fascist Friend,” http://www.unian.net/eng/news/news-152563.html.
28. Van Parijs, P. (2000)  “On the Socio-Economic Consequences of Linguistic Globalization,” International Political Science Review, vol. 21 (no. 2) 21-33 

Степан Величенко,
Торонтський університет


| Количество показов: 1731 |  Автор:  Степан Величенко | 

Якщо Ви хочете залишити свій коментар, просимо пройти авторизацію

Возврат к списку


Материалы по теме:





Статьи по разделам
АПК (19) 
Демография (97) 
День в истории (49) 
Здравоохранение (195) 
Книжный мир (22) 
Культура (360) 
Лица эпохи (162) 
Молодежная политика (142) 
Наука и технологии (279) 
Образование (552) 
Общество (471) 
Политика (1059) 
Право (360) 
Социология (126) 
Экология (47) 
Экономика (543) 
Энергетика (60) 

ПОДПИСКА

ЭКСПЕРТЫ ВЭС
Любаров Юрій Йосипович

ПРОГНОЗ ЭКСПЕРТА

БИБЛИОТЕКА

Проектування збагачувальних фабрик

Всеукраинская экспертная сеть
Разработка ВОНО «Эксперты Украины»
© «ВЭС», 2007
Разработка и поддержка – Всеукраинская общественная научная организация "Эксперты Украины". © Все права защищены. Использование материалов портала разрешается при условии ссылки (для Интернет-изданий – гиперссылки) на www.experts.in.ua